Вона сама здивувалася, як швидко минув час.
А тепер двері відчинилися.
Увійшов аколіт, що тримав ключі на латунному кільці. Другу долоню він простягнув бранці. На ній лежав маленький металевий диск із викарбуваною бджілкою.
Узяти «бджолу» — наступний крок на шляху до того, щоб стати аколітом. Це остання можливість відмовитися.
Жінка бере «бджолу» з аколітової долоні. Він кланяється та жестами пропонує іти за ним.
Молода жінка, яка вирішила стати аколітом, крутить у пальцях теплий металевий диск та йде вузькими, освітленими свічками тунелями, уздовж яких тягнуться книжкові полиці, а потім заходить до печер зі стільцями та столами, на яких височіють книжкові стоси, пробирається поміж скульптур. Вона гладить скульптуру лисички, хутро в якої між вухами геть стерлося, бо багато хто чинив так до неї.
Літній чоловік гортає книжку, підводить погляд на перехожих, а впізнавши процесію, притискає два пальці до вуст і схиляє перед жінкою голову.
Саме перед жінкою, а не перед її провідником-аколітом. Це жест поваги до посади, на яку вона поки що не стала офіційно. Жінка нахиляє голову, приховуючи усмішку. Вони продовжують свій шлях позолоченими сходами та зміїстими тунелями, у яких їй ще не доводилося бувати. Жінка сповільнює крок, щоб подивитися на картини між книжковими полицями — зображення дерев, дівчат і привидів.
Аколіт зупиняється біля дверей зі знаком золотої бджоли. Знаходить на кільці ключ і відчиняє їх. Починається ініціація.
Це таємна церемонія. Деталі відомі лише тим, хто її пройшов, і тим, хто її влаштовує. Скільки сягає людська пам’ять, обряди залишалися незмінними.
Відчинивши двері й переступивши поріг, аколіт відбирає в неї ім’я. Хай як звали раніше цю молоду жінку, більше до неї так ніхто не звертатиметься, — її ім’я залишиться в минулому. Можливо, одного дня вона дістане нове, але до тієї миті буде безіменною.
Кімната тісна, кругла, з високою стелею — мініатюрна копія її келії для роздумів. З одного боку стоїть простий дерев’яний стілець, а поряд — кам’яна колона заввишки до талії з вогняною чашею на ній.
Лише вогонь освітлює кімнату.
Старший аколіт жестом наказує молодій жінці сісти на дерев’яний стілець. Вона слухається. Повертається обличчям до вогню й спостерігає, як танцюють язики полум’я, аж поки очі їй не зав’язують чорним шовком.
Продовження церемонії вона не бачить.
З її руки забирають металеву бджолу. Паузу заповнюють металевий дзенькіт інструментів і відчуття пальця на грудях, який тисне. Потім тиск зникає, а натомість з’являється гострий пекучий біль.
(Пізніше жінка збагне, що металеву бджолу розжарили на вогні, а її крилатий відбиток витаврували в неї на грудях.)
Це несподіване відчуття нервує. Жінка готувалася до того, що знала про церемонію, але це заскочило її зненацька. Вона пригадує, що ніколи не бачила голих грудей аколітів.
Ще хвилину тому вона була тверда у своєму рішенні, а тепер тремтить і вже не впевнена, що чинить правильно.
Але не кричить: «Стривайте». Не каже: «Ні».
Вона вже вирішила, хоча й не знала всього, не розуміла, що буде далі.
У темряві пальці розтуляють її вуста й капають на язик медом, щоб останній відчутий смак був солодкий.
Правду кажучи, останній смак у роті аколіта — це не лише мед: кров, металевий присмак і розпечена плоть стирають його солодкість.
Якби аколіти могли потім описати все, вони пояснили б, що останній смак, який вони відчули, був сумішшю меду та диму.
Він не зовсім солодкий.
Вони згадують його щоразу, побачивши полум’я свічки з бджолиного воску.
Згадка про їхню відданість.
Але розповісти про це вони не можуть.
Вони добровільно відмовляються від язиків. Віддають можливість говорити на користь кращого служіння голосам інших людей.
Складають мовчазну присягу більше не розповідати своїх історій, виявляючи шану до вже написаних і ще не створених.
Відчувши цей біль з присмаком меду, жінка на стільці думає, що закричить, але стримується. У темряві здається, наче вогонь пожирає всю кімнату, і вона бачить обриси полум’я навіть крізь тканину на очах.
Бджола на її грудях тріпотить.
Коли в жінки забирають язик, спалюють і перетворюють на попіл, коли церемонія закінчується та офіційно починається її служба аколіта, коли її голос назавжди змовкає, прокидаються вуха.
А потім з’являються історії.
Солодкі муки
Введення в оману
Хлопчик — син ворожки. Нині він сягнув віку, коли вже не зрозуміло, чи варто цим фактом пишатися або взагалі розголошувати цю деталь біографії. Однак усе-таки факт лишається фактом.