Зненацька почувся шурхіт шин, велосипедист проїхав мимо. Та Бхомбол не встиг розглядіти його — він боявся визирнути. Минуло хвилин десять, перш ніж хлопець наважився вилізти з кущів і подивитися вслід велосипедистові. Дорога завертала ліворуч, і за кущами нічого не було видно. Хто ця людина? Чоловік Падми чи ні?
Бхомбол обережно пішов далі. Ось і село. Мабуть, це і є Кантінагар. Поки він до нього дістався, сонце вже повернуло на вечірній пруг. Час від часу чути було стукіт барабана: у селі святкували Пуджу. Бхомбол засумував за домівкою. Як би він хотів бути зараз там!
Ввійшовши в село, він побачив, що хлопчаки й дівчатка, вирядившись у новий барвистий одяг, ідуть дивитися статую Дургі. Службу божу правили в іншій частині села. Бхомбол пішов слідом за ними.
Які прибрані всі діти! їхні смагляві личка чисто вимиті, волосся в більшості — з них розділене на проділ і щедро змащене олією; щоправда, у декотрих воно стояло стор\ як голки в дикобраза. Хлопчики були одягнені в червоні, жовті і лілові атласні курточки і ситцеві сорочки з довгими рукавами; край дхоті, як правило, звисав до самої землі. Усі вони були _взуті в червоні черевики. В декого взуття було завелике; боячись, що черевики поспадають, хлопчаки йшли, човгаючи ногами по землі. Інші, в кого черевики були тісні, підклали під п'яти паперу й через те накульгували. Силувано посміхаючись, вони намагалися показати товаришам, що взуття їм саме якраз. Дехто навіть узув черевики не на ту ногу! Дівчатка в ніс позатягали прикраси; на них були червоні, блакитні й жовті спіднички, волосся зачесане й розділене на проділ. На декотрих були червоні смугасті сарі, пишні, наче спідниці.
У дітвори був святковий настрій. Бхомболу також захотілося гарно одягтися і взути нові черевики. Коли б він був удома, то теж вирядився б і пішов дивитися на статую Дургі.
Бхомбол побачив сад, за садом — храм богині Дургі. Біля храму метушився народ. Випередивши дітвору, Бхомбол пройшов трохи вперед і побачив на вулиці дівчинку років трьох-чотирьох. Під пахвою вона тримала новеньке червоне смугасте сарі. Дівчинка щось їла, прицмокуючи від задоволення. Очевидно, цукрове печиво. Від зап'ястя до ліктя по руці в неї тік сироп. За два кроки від неї сидів пес. Він улесливо дивився на дівчинку, облизуючись і помахуючи хвостом.
Бхомбол замахнувся на пса, але той не втік, а тільки підібгав хвоста. Зате дівчинка побігла в хату, волочачи по землі смугасте сарі.
У дворі перед храмом зібрався цілий натовп.
Бхомбол вирішив заночувати в цьому селі. Але що б його попоїсти? І тут хлопцеві пощастило: помилково йому дісталася ціла пригорщ смаженого рису з м'якушем кокосового горіха. Перепало йому трохи й цукрового печива. Розпорядник вирішив, що Бхомбол прийшов з барабанщиками.
— Ану, хлопче, підставляй пелену! — сказав він Бхомболові, роздаючи смажений рис.
Бхомбол підставив край дхоті, і розпорядник щедро насипав йому рису й цукрового печива.
Смажений рис був зовсім свіжий. Зернята маленькі-маленькі і дуже смачні, на кожному червона цяточка. Бхомбол примостився біля храму і всмак попоїв.
16. В ЧОРМАДАРІПУРІ
Минула ніч.
Настав осінній ранок. Дворик храму залило золотисте сонячне світло. В кутку дворика під деревом залунала знайома мелодія флейти:
Гарно вбрані дітлахи оточили музикантів. Серед них був і Бхомбол: йому не хотілося йти звідси.
«Закінчиться Пуджа, — думав він, — і я подамся в Татанагар. А кілька днів перебуду тут».
Ополудні він одержав жменю рису. Прополоскавши рота й витерши краєм одежі лице, Бхомбол підійшов до храму й побачив чоловіка Падми. Він про щось розмовляв з розпорядником. Очевидно, про Бхомбола. Хлопець мерщій сховався за стіною храму.
Перескочивши через ограду, за якою росли бананові дерева, він опинився в саду, миттю перебіг його, поминув хлів, солом'яний навіс, потім — комору. Подолавши всі перепони, Бхомбол вибрався на дорогу і помчав, як вітер.
Біжучи, він оглянувся на село — чи не женеться, бува, хто-небудь за ним. По дорозі йшли тільки незнайомі люди. Вони проводжали втікача здивованими поглядами.
Дорога була погана — невимощена. Від коліс возів на ній поробилися глибокі вибої, подекуди її перетинали канави, які, очевидно, прокопали селяни, щоб переганяти воду з одного поля на інше. Зараз було сухо, вода стояла лише в рівчаках уздовж дороги, та й ті заросли куширом і квітучим лататтям. Подекуди стояли чаплі та ще панкоурі — птах-водяник — плавав і пірнав у воді. На верховіття дерева, на березі каналу, сіла сойка і закричала: «Кррр!» Склавши руки, Бхомбол вклонився їй. «Аби тільки не спіймали», — забобонно подумав він. Але сойка з криком полетіла.