— Ну гаразд, — перебив його пан управитель.
На цьому розмова про лампу кінчилася.
Бхомбол почув, як хтось голосно позіхнув у нього за спиною. Він оглянувся. Позіхав Харан, котрий, простеливши на долівці мату, ліг спати біля дверей. Бхомбол встав і виглянув у вікно. Місяць зайшов. Стало зовсім темно. Навіть світлячки кудись зникли. І в цій пітьмі з'явився якийсь мандрівний вогник. Десь поруч загавкав собака.
— Спіть, — сказав Харан, почувши мабуть, що Бхомбол устав. — Не бійтесь, я тут.
Служник потихеньку причинив двері, і Бхомбол почув, як він неголосно заспівав знайому пісню.
Бхомбол багато разів чув цю пісню вечорами в Дургапурі. Слова пісні йому не подобались, але сумовита мелодія брала за серце. Здавалося, що співак плаче. У Харана був напрочуд приємний голос. Мабуть, він навчився співати в якійсь мандрівній акторській трупі. Де ще можна навчитися так гарно співати! Треба завтра спитати його про це. Але ждати до наступного дня у Бхомбола не стало терпіння. Він устав, підійшов до дверей і спитав:
— Харане, ти був артистом?
Почувши голос Бхомбола, служник підвівся з мати.
— Так, — відповів він. — Давно, коли мені було стільки років, як тобі, я виступав з однією трупою…
— А кого ти грав?
— Драупаді.[36]
— Ти вмієш читати й писати?
— Ні.
А як же ти запам'ятовував слова ролі?
На слух.
— А чого ти пішов з трупи? Хіба погано бути артистом?
— Дуже вже тяжко було жити — здебільшого надголодь, платні постійної я не мав. А зате в скількох селах ми побували! Заходили і в будинки. багатих заміндарів. За мої пісні пани дали мені сім медалей. Мій дядько — він теж був у трупі — грав на скрипці. Та одного разу він і ще четверо артистів з нашої трупи занедужали на холеру. Дядько помер. Крім дядька, нікого з родичів у мене не лишилося; тому після його смерті я повернувся додому і більше нікуди не їздив.
— У тебе зосталися ті медалі?
— Хіба ж їм місце в хаті злидаря! Усі попродав і проїв… Іди спати…
Бхомбол слухняно відійшов і знову ліг у постіль. Харан вклався перед відчиненими дверима, потім тихенько причинив їх, і невдовзі Бхомбол почув його хропіння.
Бхомболові не спалося. Він думав про себе, про те, що з ним тепер буде.
Звідкись поналітали москіти. Довелось відганяти їх гілкою. Кінець кінцем Бхомбол нап'яв захисну сітку над ліжком і заліз під неї. Пригадуючи події сьогоднішнього вечора, хлопець подумав, що ніколи ще його дядько не був таким добрим і уважним. Бхомбол завинив і втік із дому, боячись кари, а замість неї він зустрів увагу й ласку… Що б це мало означати? Бхомбол мріяв влаштуватися на роботу, щоб вивчитись і стати врешті інженером. Але ж хіба вже все втрачено? Він не повернеться додому. У нього немає ні матері, ні батька, ні сестер, ні братів…
Бхомбол виразно пригадав усе, що сталося з ним, починаючи з тієї хвилини, як він утік з дому. Згадав бабусю з Шалукдангі, згадав, як пірнав з баньяна. Потім згадав, як чоловік Падми, подруги його двоюрідної сестри, намагався спіймати його. Правда, ще в дорозі управитель торговельної контори, дядьків приятель, пробував затримати його за допомогою своїх людей. Та Бхомбол не затаїв на нього образи…
Звідси він теж утече, ніхто не зможе втримати його…
Раптом надворі почулося обережне покашлювання дядька. Чалапаючи сандалями, він погукав:
— Ей, Харане! Харане! Ти що, помер?
— Що накажете, пане? — пробурмотів Харан, прокидаючись.
Коли пан управитель зайшов до кімнати, Бхомбол лежав із заплющеними очима. Він не розплющував їх, аж доки не заснув.
Прокинувся Бхомбол пізно вночі, йому хотілося пити. Він напився, майже не розплющуючи очей, щоб не розбуркатися. Відколи Бхомбол утік із дому, він уперше спав у ліжку і так безтурботно.
2. ПЕРШИЙ ДЕНЬ
Коли Бхомбол проснувся, промені, наче довгі золотисті пелюстки, пробивалися у вікно крізь щілини в маті. Трикутними або круглими плямами вони лягали на долівку. В кожному сонячному промені кружляли тисячі порошинок; здавалося, ніби це літають живі істоти.
Пан управитель був уже на ногах. Очевидно, він прокинувся набагато раніше за Бхомбола.
З майдану, де вчора було свято, долинув стук барабана. Бхомбол здогадався, що це пустують сільські хлопчаки.
Він хотів устати. Відкинувши сітку, хлопець побачив у ній кілька москітів. Напившись крові, вони пороздувалися і були схожі на червоні квітки. Коли Бхомбол труснув сітку, москіти спробували знятися, та були надто тяжкі, щоб літати. Бхомболу не хотілося бруднити рук, і він не став їх убивати. Він виліз з-під сітки і вийшов надвір.