Біля колодязя хтось сидів навпочіпки й прав. Над кухнею струмів димок, линув кудись за огорожу і зникав у густому листі дерева, що росло поряд. Біля самої кухні розкинуло велетенське віття старе дерево шіуль. Квітів на ньому не було: вони всі вже осипались, усіявши землю білими пелюстками. Замість квітів лишилася біла, як піна, зав'язь.
Коли Бхомбол підійшов до колодязя, служник, що сидів навпочіпки, швидко вилив воду з відра, набрав свіжої і, привітно посміхаючись, подав йому. Здавалося, він був дуже задоволений, що зробив Бхомболу послугу.
Не встиг Бхомбол, умившись, повернутися до хати, як почулося покашлювання дядька.
— Добродію Тхакур, чи готовий чай? — крикнув він, показуючись у дверях.
«Добродій Тхакур» з'явився з чайником. Це був хлопець років сімнадцяти-вісімнадцяти, родом з Орісси. З шиї в нього звисав до пояса товстий шнурок брахмана. За щокою він тримав листок бетелю; його довге волосся вилискувало від олії, одяг на нього був завеликий і не можна сказати, щоб дуже чистий. Бхомбол посміхнувся в душі: звичайно люди вмиваються щоранку, та коли б цей «добродій» сьогодні вмивався, то навряд чи в нього зберігся б кастовий знак[37] на лобі і брови були б так натерті сандалом, як зараз.
— Бхомболе, — знову пролунав голос дядька, — ти почистив зуби?
— Зуби я чистив ще раніше, — збрехав Бхомбол, — а зараз тільки вмився.
Дядько замовк і, здавалося, заспокоївся, але ненадовго.
— Тоді давай пити чай, нам треба їхати. У мене багато справ… Ти чуєш, що я кажу, Харане?
— Чую… — І, тримаючи в руках щось загорнуте в листя, Харан пішов до хати.
Пан управитель піднявся на кухонну веранду.
Харан повернувся з двома ослонами. Бхомбол сів поруч з дядьком. Служник поклав пакунок, який він приніс, на тацю і поставив її перед паном управителем. На банановому листі Бхомбол побачив солону городину і дві в'язки бананів. «Добродій Тхакур», подавши в емальованих кухлях чай, залишився стояти біля порога.
Коли Бхомбол жив дома, він теж щоранку пив чай. Іноді до чаю давали смажений рис, іноді солодкі рисові коржики, часом джіліні.[38] Чай дома завжди був такий міцний, як тут, і городина така сама свіжа. І раптом Бхомбол уперше замислився над тим, чи п'ють уранці чай Харан, Шоруп, барабанщики, які були там, на святі, той служник, що прав біля колодязя… Чи їдять вони таку городину? Бхомбол знав: ні, не п'ють і не їдять. Здебільшого вони зовсім не снідають. Чому? Хіба їм не хочеться їсти? «Треба буде спитати когось, — подумав Бхомбол. — Тільки не дядька». Дядькові не сподобаються такі запитання. Досі він так і не сказав нічого з приводу його втечі. Та він не помине нагоди сказати. Запальна людина! Може, ще зачинить Бхомбола в «холодну» заміндара. Про цю «холодну» Бхомбол багато чув.
Бхомболові дуже кортіло побачити її, дужче, ніж дізнатися, хто що снідає. Він мріяв хоча з вулиці заглянути в «холодну». Хлопець чув, що перед «холодною», де найбільше припікає сонце, садовлять орендарів, котрі не внесли орендної плати, і б'ють бамбуковими палицями. Але тільки тих, хто заслуговує дуже суворої кари, приводять і садовлять у «холодну». Для цього треба бути принаймні розбійником. Розбійників б'ють нещадно. Ось коли його посадять туди, думав Бхомбол. він усе побачить на власні очі. Та питати він поки що нікого не буде: ще скажуть дядькові, а той неодмінно почне вичитувати Бхомболу нотацію. «Нащо тобі все це потрібно? — скаже він. — Краще б думав про своє навчання».
Навчання, навчання, навчання! Яка з нього користь? У них в Дургапурі на базарі є багатий крамар, який має великий склад джуту на станції. Цей крамар, як і інші власники складів, не вміє ні читати, ні писати. Бхомбол добре знав це — він учився в одній школі з його синами…
— Ти розлив чай! Пий як слід, — зробив Бхомболові зауваження дядько.
Зненацька біля порога кухні хтось захихикав. Бхомбол підвів голову і глянув на двері, йому здалося, що це сміявся «добродій Тхакур». Мабуть, з того, що Бхомболу зробили зауваження. Бхомбол хотів переконатися, що не помилився, але служник, не моргнувши оком, заходився наливати чай у мідний кухоль. Бхомбол так і не дізнався, з чого сміявся «добродій Тхакур».
Управитель на мить вийшов у спальню, а коли повернувся, то побачив, що Бхомбол ще не закінчив снідати.
— Ти що, і досі їси?! — вигукнув він. — Гляди, не лусни. Кінчай! І одягни чадор як слід. Нам треба йти на базар.