Він узяв із рук Харана люльку і почав зосереджено затягуватись.
Бхомбол довго не міг одягти чадор. Слизький шовк не тримався, і чадор спадав. Нарешті сяк-так одягши його, хлопець разом з дядьком пішов на базар.
Шорупа ніде не було видно. Замість нього їх супроводжував інший, незнайомий Бхомболу служник, одягнений у грубе дхоті, перехоплене в стані. У нього були великі, налиті кров'ю очі, а волосся стирчало врізнобіч.
Сонце світило по-осінньому. По небу повільно й ліниво пливли хмари, наче не хотіли заступати сонце.
Дядько рвучко розкрив парасольку, служник узяв її і пішов слідом, тримаючи парасольку над головою пана управителя. Бамбукову палицю він затис під пахвою.
«Іде, наче раджа», — подумав Бхомбол.
— Бого, — звернувся дядько до служника, — негайно ж іди до Коморді…
Виходить, чоловіка, який ішов з ними, звали Бога.
— Слухаю, ваша світлість, — відповів Бога хрипким голосом, — зараз іду. Але ж вам буде незручно без мене. Треба було вирушати на базар у паланкіні. Така спека…
Бхомбол уперше чув, щоб кому-небудь говорили «ваша світлість». В Дургапурі ніхто не називав його дядька «ваша світлість». На нього казали просто «пан Чакі» або «пан управитель».
— Обережно, ваша світлість, — звернувся раптом Бога до Бхомбола. — Тут можна вколоти ногу.
Почувши таке шанобливе звертання, Бхомбол справді відчув себе «світлістю». Та чи не кепкує з нього служник? Бхомбол непомітно глянув на нього, але на сухорлявому лиці Боги не було й сліду посмішки. Здається, він взагалі не любив жартів. Чи не тому його, чотирнадцятирічного хлопчину, назвали «ваша світлість», що на ньому шовковий чадор, а сам Бога чимчикує босоніж, з розкуйовдженим волоссям, в неохайному дхоті? Бхомбол уперше в житті відчув повагу до своєї особи і спробував триматися статечно, як, на його думку, і належало «світлості».
До контори було далеченько, а сонце добряче припікало. Обабіч дороги ріс колючий чагарник та касторові кущі. Тільки в одному місці виднілося кілька фінікових пальм і дерево манго.
Нарешті вони підійшли до просторого подвір'я перед конторою. Бхомбол поглянув навкруги. Праворуч стояли дві комори на рис. Біля стіни одної з них, зливаючись із жовтими квітками, причаївся в засідці великий волохатий кіт. Неподалік від комор, біля велетенського дерева нім, стояли два паланкіни з зеленими верхами.
Проходячи подвір'ям, Бхомбол уважно роздивлявся на всі боки, сподіваючись побачити «холодну», але так нічого й не помітив жахливого. Вікна й двері довгого будинку контори були зачинені. Тільки двері в погріб стояли трохи прочинені. Біля них лежав чорний пес і старанно вилизував свою шерсть. Бхомбол оглянув усе ще уважніше. Піднявшись сходами, в яких не вистачало цеглин, вони пройшли по цементовій підлозі веранди.
Подекуди на колонах і на перилах веранди видно було темні плями. Бхомбол збагнув, що це сліди спітнілих рук і спин тих, хто бував тут і довго стояв, прихилившись до колон і перил. Подекуди видно було плями вапна, наче хтось жував і спльовував бетель.
Де ж «холодна» і ті непокірні орендарі, котрі повинні були сидіти тут, на цьому великому подвір'ї, на сонці?
Двоє чоловіків з порожніми мішками й кошиками ішли їм назустріч. Побачивши пана управителя, вони звернули з дороги і промовили:
— Салям![39]
Коли Бхомбол глянув на них, вони так само шанобливо привіталися й з ним.
Бхомбол у відповідь їм буркнув щось невиразне, йому вперше в житті сказали «салям» — як дорослій і поважній людині. «В Татанагарі є багато професій, які всі шанують, — подумав Бхомбол. — Можна стати, наприклад, молотобійцем. Та хіба там хтось скаже навіть інженерові «салям», хіба його стануть величати «ваша світлість»? Проте, коли ти дужий, краще стати молотобійцем, ніж управителем. Інша справа його дядько — він зовсім хворий. Правда, він високий і гладкий, шкіра в нього світла, а очі й вуса наче зумисне створені для того, щоб викликати в людей повагу».
В кімнаті, куди вони зайшли, сиділо багато людей.
Побачивши пана управителя, усі квапливо повставали, швидше від страху, ніж од ввічливості. І молоді, й старі — всі посхоплювались на ноги.
Пан управитель перемовився з деким із присутніх словом-другим і, відійшовши вбік, став так близько до статуї богині, ніби і їй хотів щось сказати чи ждав, що вона заговорить з ним.
Потім він глянув на барабанщиків. Бхомболові хотілося побути тут якомога довше, та час не дозволяв, сонце вже підбилося високо і дядько поспішав.