Бхомбол ішов далі. Дорога весь час петляла. Вона то завертала праворуч, до паркану, то йшла повз дерева, то довкола будинків, то поза ними. Попереду показалася просіка. Там, аж у кінці просіки, було видно будинок, освітлений променями призахідного сонця. Бхомбол підійшов до будинку. Із стовбурів дерев капала смола янтарного кольору. Він хотів узяти грудочку затверділої смоли і попробувати її, та в цей час із хати вийшов якийсь чоловік.
Він здивовано глянув на Бхомбола:
— Ти з Дургапура? Тебе, здається, звати Бхомбол?
Бхомбол кивнув головою.
— Що ти тут робиш? — неприязно спитав чоловік, не приховуючи цікавості.
— Гуляю! — зухвало і якомога незалежніше відповів Бхомбол.
— Куди ж ти йдеш?
Бхомбол, не сказавши нічого, пішов далі.
— Ей! Ти бачив свого дядька, пана управителя? — крикнув йому навздогін чоловік.
Бхомбол хотів був відповісти, що не бачив, та раптом згадав, хто цей зустрічний і звідки він його знає. То був чоловік Падми. Бхомбол зупинявся в них на одну ніч.
— Та я ж живу в дядька, — передумавши, прямо відповів хлопець.
— Он як! Виходить, ти нарешті дійшов до розуму! — вигукнув чоловік Падми.
Бхомбол незадоволено шпурнув грудочку смоли і мовчки пішов далі. «Падма така гарна й така розумна, — думав він. — Чому в неї такий брутальний чоловік? Хай-но ще щось скаже — я побалакаю з ним так, що він довго пам'ятатиме!»
Невдовзі — Бхомбол ще не встиг далеко відійти — чоловік Падми випередив його на велосипеді. До рами велосипеда було прив'язано жмут зелених гілок, а на багажнику припасовано невеликий глечик з зав'язаним ганчіркою горлом. На рулі гойдалося щось схоже на чорні баклажани. Можливо, чоловік Падми повертався додому від своїх родичів.
Нарешті Бхомбол вийшов на велику дорогу. Край дороги стояла крамничка. На боковій стіні крамнички на посмоленій дошці білими літерами було написано: «Любительський театральний клуб Чормадаріпура». За крамницею видно було старенький будиночок з аркою попереду. Це, мабуть, і був клуб. Біля дверей хатини юрмилися люди і з цікавістю заглядали всередину. Певно, там іще йшли репетиції. Бхомбол зупинився: підійти ближче він посоромився. З будиночка лунали голоси акторів, але самих їх Бхомбол не бачив.
— Якщо ви і під час вистави будете так грати, то все зіпсуєте, — чути було з будинку. — Ще й досі не знаєте своїх ролей! А ти не вмієш як слід вимовляти слова. Це неподобство! Він же, де не треба, говорить у ніс…
— Ось побачите, Боко, — заспокоював чийсь голос, — цей спектакль буде подією. Поглянете, скільки люду зійдеться! А які будуть пожертви! Усі аплодуватимуть нам.
— Тоді я буду на сьомому небі!
— Облиш своє сьоме небо! Уже вісім годин, час починати, а ми ще не закінчили репетицію. Давно час починати…
Бхомбол не розібрав останніх слів. Троє юнаків сміючись вийшло з будинку. Один зупинився і закурив сигарету. На юнаках були майки і гарно зав'язані дхоті; волосся на словах у всіх трьох було акуратно зачесане.
Юнаки, як здалося Бхомболу, глянули на нього: «А це хто такий?» Господар крамниці також подивився на нього і, здавалося, теж хотів спитати: «Чий це хлопець? Звідки він?»
Бхомболові не хотілося більше залишатися тут. Вирішивши, що вистава відбуватиметься там, де стояло багато гарно зодягнених людей, він рушив у той бік, з цікавістю позираючи довкола. Повз нього пройшов, трохи кульгаючи, хлопчик у червоній сорочці і з червоною хусткою на шиї. Поруч із ним ішла дівчина; на ній була барвиста спідниця, у вухах висіли сережки, в носі блищали прикраси, на ногах — браслети. Стан її перехоплювала хустка, заколота брошкою. Позад них ішла маленька дівчинка, одягнена в сарі, підперезана червоною стрічкою. У вухах у неї теж були сережки, в носі — прикраси, а волосся на голові було зібране в жмут. Несподівано стрічка, що тримала сарі, розв'язалася.
— Ой, діді![44] — вигукнула дівчинка, зупиняючись і притримуючи рукою своє сарі.