— Або ти розповіси мені все, — нетерпляче вигукнув Бхомбол, — або я не піду далі!
— Я двічі був там, — вів далі Шоруп. — Дід божевільного^ якого ви зараз зустріли на дорозі, служив тілохранителем у пана Мірзи. Він був надзвичайно дужим юнаком. Раніше він жив у селі Модхугонді, потім переїхав сюди і збудував дім. Якось опівночі він ішов дорогою біля мечеті. Зненацька він почув плач. Місяць світив ясно. Підійшовши ближче, юнак побачив, що на розвалених сходах біля ставу сидить жінка-мусульманка. Вона плакала й била себе в груди. На голові в неї був барвистий платок, на ногах — черевички, гаптовані золотом, коралі на шиї, золоті персні, усипані діамантами, так і палали на її пальцях. Вона була в шовковій сукні. Поруч з нею на сходах лежав дуже гарний хлопчик. Голова в нього була відрізана, і кров стікала сходами прямо в став. Юнак спитав жінку, чого вона плаче і ким доводиться їй цей хлопчик. Та тільки-но він це спитав, усе зникло. В ті часи при храмі жив один мусульманський святий, який ніколи ні з ким не розмовляв. Він узяв за руку юнака і одвів його додому. Після цього той збожеволів. «Що я бачив! Що я бачив! О, аллах!» — весь час повторював він. Все життя, до самої смерті він повсякчас повторював ці слова, як тільки починало смеркати… Ну, от ми й прийшли…
Бхомбол був такий захоплений розповіддю Шорупа, що й не помітив, як вони повернулися на місце святкування.
— Але ж, Шорупе, — опам'ятавшись, спитав він, — коли дід цього чоловіка збожеволів, як же він міг так докладно розповісти про все, що бачив на березі ставу?
— Різні бувають божевільні, — непевно відповів служник. — Ви тільки ніколи не кажіть панові управителю, що ходили туди…
Бхомболу не сходила з думки розповідь Шорупа. Він неодмінно побуває в цій мечеті.
Відправа вже закінчилася. Людей зібралося дуже багато. Перед помостом було розіслано килими, мати, за ними стояли ослони й стільці. Не встигла закінчитися відправа, як усі, штовхаючи одне одного, кинулись займати місця, намагаючись влаштуватися якомога ближче до сцени. Стільці й ослони зайняли хлопчаки. Бхомбол не став шукати собі місця. Він знав, що сидітиме поруч з дядьком, і незворушно стояв збоку, роздивляючись декорації.
Поруч з ним палили і стиха гомоніли двоє юнаків. Бхомбол одразу впізнав їх. Це були ті два актори, яких він бачив біля будиночка, де відбувалася репетиція.
— От бачиш, — сказав один із них, — усі вже сидять, а й досі невідомо, буде вистава чи ні.
— А я що казав! Я ж казав, що збереться багато народу.
— Але ж Бхобані не може грати. Він навіть стояти як слід не може! Відчуваю я, що все це скінчиться скандалом.
— Так… Кому ж тепер грати роль Протала? Невже він не міг випити колись інше? Пан управитель знає, що він п'яний?
— Здається, знає…
— Коли так, то лиха не минути!
— Байдуже, спина витримає.
— А я краще втечу. От зараз візьму і втечу в Кантінагар.
— Ти що, з глузду з'їхав? Якщо вже влетить, то не тільки тобі, а всім.
— А, ось і пан управитель! Здається, Джотіш уже розповів йому.
Люди обступили пана управителя.
— Ви зганьбили наше село! — мовив дядько. — Погляньте, прийшли люди, декотрі здалека, і тільки для того, щоб побачити вашу виставу.
— Хіба ми винні? — виправдувався Джотіш. — Адже ми, знаючи вдачу Бхобані, цілий день не спускали з нього ока, а ввечері він пішов додому — і от бачите, що сталося. Зараз він, зовсім п'яний, лежить у будинку, де ми провадили репетицію.
— Невже ніхто не може замінити його? — спитав пан управитель.
— Тут — ніхто! Я знаю тільки одну таку людину — пана Мохіна з села Чітатурі. Він приїжджав сюди в гості до своєї сестри і тільки сьогодні ввечері поїхав.
— А, добродій Мохін! — вигукнув пан управитель. — Чоловік дочки Чокроборті з Дургапура! Але тепер він далеко… Навіть якщо по нього послати, все одно раніше як опівночі він не повернеться. Я бачив його сьогодні — він їхав велосипедом. Що ж діяти? Уже пізно… Гей, Мохеше, ти зможеш знайти Ішора?
— Він тут, ваша милість… Іди-но сюди, Ішоре! — крикнув Мохеш.
Літній, старанно причесаний чоловік з сивими вусами, хворобливий на вигляд, обернувся.
— Мерщій іди сюди! — поманив його рукою Мохеш. — Пан управитель тебе кличе.
Ішор підійшов до них. На ньому була майка, на ногах — парусинові черевики, через плече був перекинутий рушник. Підійшовши до пана управителя, він склав руки для привітання і хрипким голосом спитав: