— Ваша світлість, ви кликали мене?
— Ішоре, — сказав пан управитель, — ці люди зганьбили наше село.
— Мені вже відомо про це, ваша світлість. Я й раніше думав, що так буде. Недарма кажуть: пий, та розуму не пропивай. А що ж тепер робити?
Бхомбол, стоячи поруч з дядьком, відчув, що від старого тхне перегаром вина й наркотиків.
— Я розумію тебе, — погодився пан управитель. — Тепер слухай, що ти повинен зробити. Адже всім відомо, що ти уславив наше село. Тебе знають і хвалять усюди, де бачили твої лялькові вистави. Треба, щоб ти зараз влаштував ляльковий спектакль.
Очі Ішора, і так червоні, ще більше почервоніли й витріщились.
— Ваша милість! — розгублено мовив він. — Де я візьму зараз усе причандалля! У мене тут нема навіть ляльок: вони всі в добродія Дотто у селі Шрібондж. Три вечори підряд я даю там спектаклі і сьогодні навмисне лишився тут, щоб побачити виставу.
— Я все чудово розумію… — Погляд пана управителя став колючим. — Негайно ж принось ляльки і виклич усіх, хто тобі потрібний… Гей Мохеше, оголоси всім, що сьогодні відбудеться ляльковий спектакль. А ти, Ішоре, йди… До речі, скажи мені, як називатиметься твоя вистава?
Ішор почухав потилицю і невпевнено промовив:
— Але ж неможливо отак відразу показати великий спектакль. Навіть коли давати невеликий, то доведеться почати не раніше, як о десятій годині. Я постараюсь зробити все, що зможу. Але я бідна людина, ваша світлість, я матиму збитки, коли не дам вистави в Шрібонджі. Я вже старий, які тепер у мене заробітки? Дайте мені лиш дві рупії,[47] і я затримаю тут своїх помічників… Гей, Натоборе! — гукнув він. — Мерщій виклич Тепера і Ношу! А я піду на базар.
Сказавши це, Ішор простягнув руку і благально глянув у лице панові управителеві.
— Гляди, не здумай утекти! — сказав дядько, даючи йому дві рупії.
— Та що ви, пане!
І, повторюючи: «Хай нам бог поможе», Ішор рушив було йти, але потім вернувся й сказав:
— Вистава називатиметься «Відхід у ліс».
«Хто ж ітиме в ліс? — міркував Бхомбол. — Пандави чи Рам?[48] Мабуть що Рам. Адже коли Пандави йдуть у ліс, це нікому не завдає прикрості. Ну звичайно, в ліс ітиме Рам!» Пан управитель сказав:
— Бхомболе, ходімо вечеряти, а потім повернемося сюди. Вистава почнеться пізно.
— Мені не хочеться їсти, — відповів Бхомбол.
— Поки дійдеш додому, захочеш! — І дядько відійшов убік.
Бхомбол знову пригадав розповідь Шорупа, Таємнича мечеть не давала йому спокою. Коли б зараз був хтось із його дургапурських друзів, Бхомбол негайно б вирушив до мечеті й оглянув її.
Трохи згодом до Бхомбола підійшов слуга з ліхтарем і палицею в руці; слідом за ним ішов пан управитель.
По дорозі додому Бхомбол весь час прислухався, сподіваючись почути плач у лісі. Але стояла тиша, тільки з бамбукового гаю долинало виття шакалів та в селі валували собаки.
8. ХЛОПЕЦЬ, ЯКИЙ СПІВАВ НЕ ДО РЕЧІ
Коли Бхомбол разом з дядьком повернувся після вечері на місце святкування, вистава вже почалася. Стоячи позад усіх, Бхомбол побачив, як по освітленій сцені ходять дві ляльки.
Глядачі мовчки, зосереджено спостерігали за тим, що відбувалося на сцені. Чути було тільки звук флейт, які приємною мелодією супроводжували виставу.
Тільки-но з'явився пан управитель, як усі одразу розступилися, і він разом з Бхомболом пройшов уперед. Панові управителю принесли стілець. Бхомбол сів поруч з ним.
Усі глядачі сиділи на землі. На сцені було напнуто брудну, закіптюжену завіску, за якою ховалися актори, що тримали ляльки. Самих акторів не було видно.
Бхомболові дуже сподобалась вистава. Хлопчаки, вмостившись на землі перед самим помостом, так галасували, що заглушали музику. Вони перемовлялись один з одним, кричали й сміялися і час від часу навіть зчиняли бійку. Старші пробували втихомирити розбишак, але марно… Намагаючись заспокоїти дітвору, дорослі самі зняли такий крик, що хлопчаків не стало чути.
Скориставшись із цього, Бхомбол спробував непомітно глянути за завісу, йому було цікаво дізнатися, що там. Та він нічого не побачив — стирчали тільки чиїсь чорні ноги.
Тим часом почалася сцена, в якій Рам лаштувався йти до лісу. На сцені з'явилося багато ляльок — тут були і мати Рама і його батько-раджа; усі вони плакали. Але Бхомболові спочатку не жалко було Рама. Та коли вслід за Рамом до лісу пішли його дружина Сіта і брат, Бхомбол розчулився й заплакав. Хлопчаки, які ще хвилину тому галасували, притихли і стали серйозними. Багато хто з дорослих утирав сльози. Жінки, які сиділи окремо і дивилися виставу крізь щілини спеціальної загородки, мабуть, теж плакали. Бхомбол читав це місце в «Рамаяні», але тільки зараз він відчув, яка сумна ця сцена.
48
Пандави — брати-герої із староіндійського епосу «Махабхарата»; Рам — герой староіндійської поеми «Рамаяна», був вигнаний у ліс на чотирнадцять років.