— А нема, Боже!
— То треба благословити! — каже Господь та й благословить землю на всі штири часті.
І як поблагословив, так тая земля і зачала рости.
Ото росте земля, а тая, що у чорта в роті, і собі росте. Далі так розрослася, що і губу розпирає.
Бог і каже:
— Плюй, Сатанаїле!
Той і зачав плювати та харкати: то де плював, то там виростали гори, а де харкав, то там скали… От через що то у нас і земля нерівна! Воно ще, кажуть, що нібито ті скали та гори Бог знає, доки б росли, а то Петро та Павло як закляли їх, то вони вже і не ростуть.
А ото вже Господь і каже до Сатанаїла:
— Тепер, — каже, — Сатанаїле, тілько б посвятити землю. Але нехай вона собі росте, а ми відпочиньмо.
— А добре, Боже! — каже Сатанаїл.
І лягли вони спочивати. Господь спить, а Сатанаїл і думає утопити Бога, щоб землю забрати. І ото підняв його та й біжить до моря. Спершу на полудень, — біжить та й біжить, а моря нема, вдарився на північ — і там не видати, побивався на всі штири часті світа — нігде нема моря: звісно, земля уже так розрослася, що в самеє небо уперла краями, та й де вже там теє море! Бачить він, що нічого не вдіє, — несе Бога на те саме місце, та й сам коло Нього лягає.
Полежав трохи та й будить Бога:
— Вставай, — каже, — Боже, землю святити.
А Бог йому й каже:
— Не журись, Сатанаїле! Земля моя свячена! Освятив я її сеї ночі на всі штири боки!
Звідки пішли гори
Як Бог творив світ, то на самий перед сотворив небо. А потому ангелів, а потому звізди на небі, а потому місяць. Але звізди не світили. І наказав Бог ангелам, жеби звізди були світлі. А найстаршому, найбільшому ангелові сказав:
— На тобі грудку глини, іди на місяць і вержеш (кинеш) її там, бо там ще землі нема. З тої грудки буде земля. А як будеш метати, то скажеш: «Рости і множися на Божу славу». І там будуть церкви, і будуть люде мені пісню співати.
А він собі подумав, той ангел: «Що, все на Божу славу, а на мою нічого?» І повідає:
— Рости і множися на мою славу, а не на Божу.
А з того нічого не було, не виросла на місяці земля.
Приходить Господь Бог та й питає його:
— Метав?
— Метав. На мою славу. А воно нічого не виросло.
Сотворитель світу каже:
— Все, теперка підемо оба метати. На тобі грудку глини, і я беру грудку глини. Я буду метати, і то буде на мою славу. А ти говори: «На Божу славу».
А він собі подумав: «Я не вержу. Але не маю де сховати, бо не маю одежі. Вержу собі в рот, під язик», — думає він, і заховав грудку під язиком.
А Господь метав і говорив:
— Множися і рости! Де є глина, там най росте.
І зачала глина рости ангелові в роті. А він, ангел, зачав випльовувати її. І наплював гір по всьому світу… Там, де глина впала, зробилися гори, а з слини — каміння. Тому такі гори суть на світі. Де є гори, то все той ангел наплював.
Як було створено чоловіка
Чоловіка, кажуть, виліпив Господь з глини і дав йому зовсім Свою святую постать, на біду тілько зоставалось іще жменя глини. Де її подіти? Господь і приліпив межи ногами, а з тої жмені і зробилось грішнеє тіло та й згубило чоловіка. Бо якби не воно, любенько жив би собі Адам у раю, — а то ні!
Прожив день та й засумувався: сказано, надійшла грішная думка. Але Господь все-таки не хоче дати йому жінки: «Лучче, — думає собі, — дам я йому приятеля, приятель все-таки лучче, як жінка». Ото й говорить до чоловіка:
— Не сумуй, Адаме! Стане, чого хочеш! Вмочи в росу мізинний палець та й стріпни перед собою, — то й приятель буде! Гляди ж тілько, — Господь каже, — не тріпай позад себе!
А Адам — чи забувся, чи що: вмочив цілу руку та як стріпне навідворіт! Так і з’явилось п’ять чортяків. Глянув Адам — та у ноги! А чортяки давай пазури мачати та тріпати позад себе. То такого ж то їх намножилось, що аж небо тріщало.
Поглянув Господь, якого лиха наробив Адам, та й казав Своїм ангелам усіх чортів із неба позганяти. То як посипались із неба тії чорти, то де которий Бога спом’янув, то там і остався: которий на небі — на небі зостався, которий на землі — на землі остався, а которий у повітрі — в повітрі зостався.
Але усе чорти чортами. Ті, що на землі, підтинають чоловіка. Ті, що під небом, дрочаться з Богом, за то їх Господь побиває Своїм громом. Буває так, що чорт сховається часами за християнина, то Господь і християнина убиває громом, але за то йому гріхи відпускає, а часами чорт ховається в землю, то громова стріла і в землі його побиває, але через сім літ громова стріла виходить із землі, і кажуть, що вона помагає від кольки. А ті чортяки, що на самім небі, ті каждого вечора світять на небі свої смолянії свічки, але ангели ходять з мечами та й зганяють їх із неба. І летить чорт із неба, як ясна пасмужка, і скілько раз християнин скаже «амінь» — на стілько сажнів він залітає в землю, а як часами ніхто не скаже, то він по землі так і розіллється смолою.
Як було створено жінку
Ото Господь ізнов приходить до Адама та й каже:
— А що, Адаме? Либонь, тобі жінки треба?
Адам поглянув, тілько облизався.
— Та вже нічого з тобою робити, — каже Господь, — треба тобі й жінку дати!
І наслав на нього сон, виламав у нього лівеє ребро, а з того ребра і сталася жінка. І не натішився Адам, як побачив жінку, але живо переконався, що де чорт не може, там бабу пішле. Там десь у раю були такі яблука, що Бог заказав їх їсти. Жінка як заглянула, то й причепилася до чоловіка:
— Дай та дай!
Адам і каже, що не можна, а вона:
— То так ти мене, — каже, — любиш, що жалуєш і яблучка для мене!
Адам і каже:
– Їж уже, коли хочеш, тілько хоч мене до гріха не доводь!
Але де вже жінка та до чого не доведе! Як із’їла сама, так і зачала припрошати чоловіка. Що вже він не відмовлявся, але мусив скоритися! Ото вже їсть і чоловік. Тілько що ковтає, аж надходить Господь! Так теє яблуко в горлі і осталось, — і тепер воно на горлі у всякого чоловіка.
Подивився Господь і зараз дає Адамові заступ, лопату і жменю насіння та й каже до нього:
— Отак, Адаме: не хотів-єсь шануватись, так тепер кровавим потом іди дороблятися хліба!
Та й вигнав його із раю аж на саму землю.
Гріх перших людей
Тільки Бог пішов на небо, Єва зараз й пішла в сад гуляти. А вона була така гарна, що той ангел Сатанаїл, которого Бог скинув з неба, зараз і полюбив її. Взяв тоді той ангел перекинувсь у змію та і виліз на ту яблуню, де були ті яблуки, що Бог не казав їсти.
Підходять туди Адам і Єва. От він їм і каже:
— Чому ж це ви з цього дерева не рвете яблук? Уже ж вони поспіли.
А Єва каже:
— Нам Бог казав, щоб ми не їли з цього дерева яблук, бо помремо.
А змій:
— То Бог на те так сказав, щоб ви не були богами; бо як з’їсте хоч одне яблуко з цього дерева, то будете богами.
Думала Єва, що насправді, взяла та й хтіла їсти яблуко з того дерева, коли йде і Адам:
— А ти ж забула, що цих яблук не можна їсти.
А Єва й каже:
— Ми будемо богами, як з’їмо хоч одно яблуко.
Та взяли й з’їли того яблука. Як проковтнули, то зараз їм стало сором і холодно. Вони позшивали листя з липи, позакривались та й поховались, щоб їх Бог не найшов. Але Бог дознавсь та й прогнав їх, а коло воріт поставив ангела, щоб стеріг рай. А рогове тіло, яке вкривало перших людей, зараз Бог перемінив на таке, як у нас тепер, а рогового тіла оставив тільки на кінці пальців.
Адам і Єва в пустелі
Як Бог вигнав Адама і Єву з раю, то вони посідали в лісі та й плачуть, не знають, що й робити. Зіслав Бог до них ангела, а ангел дав Адамові жменю жита і заступ та й каже:
— Візьми та скопай кусок землі, та посій оце жито, то тобі з нього буде хліб.
А Єві дав жменю конопляного сім’я та каже:
— Оце ти посій, то від нього буде вам плаття. А колись Бог дасть, що од тієї жінки, котра з цвіту, народиться Син Божий. То він вас знов упустить у рай.