— А ми, — задзибоніли мишки, — скочимо до лисиць і вивірок, — у них є завжди багато вичесаної шерсти.
Ще далеко було до вечора, а вже птахи й звірі стали сходитися до вертепу зі своїми приносами. Найкраще пір’ячко принесли голуби й дикі гуси, — найм’якішу шерсть кози-ангори.
— Ах! — зітхнула волове очко-мати. — Коли б сотникова пава схотіла нам дати кілька пер зі свого хвоста! Ми ними прибрали б ясла в головах Дитятка.
— Можна її спитати, — порадив голуб. — Я з нею знайомий, полечу, попрошу.
А та пава жила в городі римського сотника Кая Клявдія. А була вона і справді гарна, не звичайна, як бувають наші пави, а вся сніжно-біла, тільки чубок на голові й пера в хвості мала блідо-рожеві. І пишалася ж вона цією красою, а ще більш своїм голосом, яким чарувала оточення.
Перед нею з’явився посол-голуб і, вклонившися низенько, мовить:
— Я до вашої милости з проханням.
— А саме? — спитала пава, гордо крутнувши головою.
— У вертепі, недалеко відсіля, має народитися цієї ночі Боже Дитятко. Волові очка прибирають домівку на Його прийняття. Чи не схотіли б і ви дати нам для прикраси кілька своїх пер — тих із хвоста?
— Я? — засміялася пава. — Чудне справді прохання! Для якогось бідного Дитяти — адже багаті не родяться в стайні — маю я псувати свою красу! Зрештою, сьогодні я виступаю у пана сотника перед римськими гістьми зі співом, і якраз чекає мене проба. Прощайте!
І голуб повернувся з нічим до вертепу.
— Не журіться! — потішав він волові очка. — Обійдемося без її пер. А ось що я вам пораджу: запросіть польових коників на музикантів, а світлячків на свічкарів.
— Ми таки зараз по них скочимо! — зголосилися мишки, завжди готові до послуг.
А коли сонце зайшло і стало сутеніти, вилетіли волові очка на дах вертепу, щоб зорити на дорогу, чи не йдуть сподівані гості.
Ось вони! Молода жінка і білобородий старець підходять поволі, втомлені довгою дорогою.
А коли ввійшли в вертеп, Пречиста Діва поклала Дитятко в яслах на пір’яній постільці.
І в цю мить засяяла над вертепом велика косата зоря, а світлячки засвітили свої ліхтарики, польові коники настроїли свої інструменти, а павучки поспускали зі стелі вниз тонесенькі срібні ниточки, що переливалися кольорами веселки. Мишки з куточків виставляли раз у раз свої мордочки, а віл і осел стояли мовчки, киваючи тільки повагом головами над Малим у яслах.
І було тихо, неначе світ увесь передумував якусь велику думу.
Раптом серед тієї тиші почувся знадвору пронизливий, хрипливий крик-зойк.
— Що воно таке? — питали стривожені волові очка. — Хто це сміє непокоїти в пізню ніч Боже Дитятко?
За часок прилетів голуб з розвідки.
— Новина в віллі римського сотника. Біла пава втратила голос. Лікарі кажуть, що вже ніколи не буде співати ні вона, ні її рід.
— А так хизувалася своїм співом і своєю красою, — промовила волове очко-мати, і глянула на Дитятко в яслах.
Але Воно лежало тихенько, тільки ручкою перебирало м’яке пір’ячко своєї постільки.
Коза Гаїза
Була вся біла з чорними вушками — тому і звали її пастирі Чорновушкою, хоч правдиве її ймення було Гаїза.
Лежала на Вифлеємському полі в стаді кіз і овець, але не спала. Цієї ночі ніяк не брався її сон. Бо ж і чудна якась була це ніч! Небо без зір, без місяця, а ясно, мов удень. Тільки якась велика зоря з довгою косою світить на сході. Такої зорі Гаїза ніколи ще не бачила, ні найстарші кози про неї не розказували.
Та ось пастирі, що спали при погаслому вогнищі, зірвалися на рівні ноги. Гаїза нашорошила вуха. Згори сходили якісь ясні крилаті постаті і повели пастирів із собою. Гаїза не могла вийти з дива. Пастирі навіть не оглянулися на отару, а пішли кудись за провідниками. Що воно все те значить?
Вона хвилинку переждала, а потім і собі подалася за пастирями. Дорогу показувала ясна зоря, що саме в ту сторону посувалася. Тихо було довкола, але якась чудна видавалась ця тиша. Поміж сухими травами сунуло гаддя, мурашки копошилися в своїх кіпчиках, птахи тріпоталися в гніздах, вода в потоці якось нечутно переливалася, пальми кивали гіллям, навіть степовий вовк пересунувся нишком попри стадо кіз і овець, а сторожкі собаки не забрехали.
Косата зоря спинилася над вертепом, що стояв при дорозі до Вифлеєму. Гаїза знала цей вертеп, бо часто заскакувала туди, щоб скубнути сінця з ясел і подратувати осла, що мав там своє стійло. Тепер не могла зрозуміти, що це таке є в тому вертепі, де спинилася косата зоря і крилаті постаті і пастирі.
Вона сміливо пересунулася вперед. Ніхто її не займав, усі з пошаною віддавали комусь поклін. Гаїза і собі заглянула туди і з дива мало не замекала. У яслах на сіні лежало мале Дитятко, а при ньому по один бік стояла молода жінка, а по другий — старець із довгою бородою.
«Бог народився! Я так і знала, що це не звичайна людська дитина», — говорила до себе Гаїза, вкладаючися на ніч у своєму стаді. — Та що з Нею станеться в майбутньому? А я таки забіжу ранком у вертеп, щоб знову порадувати Дитятко моїм танком».
І мала Чорновушка заснула сном безжурних козенят.
Гарфа Леілі
Далеко-далеко на Сході, в Арабії, жили колись три царі: Мельхіор, Каспар і Вальтасар. Та не тільки царями вони були, але й вельми вченими мудрецями, що вміли читати в зорях і з них провіщати майбутнє.
А саме в той час появилася на небі чудна косата зоря, — і з неї виворожили ті мудрі царі, що в Юдеї народилося Дитя, яке стане Месією, Спасителем світу. І ось порішили всі три вибратися з поклоном до Новонародженця.
А була в одного з цих царів, у Мельхіора, молода донечка — на ймення Леіля. Гарна вона була, як весняна квітка, здорова, але — німа. Не зроду. Коли їй ішло на шостий рочок, налякалася пустельного лева, що вдерся під мури палацу і пронизливим ревом сіяв пострах довкола. Тоді-то Леіля заніміла і стала сумна-пресумна. Бо в неї було багато думок і питань у голівці, багато почувань у серденьку, а не могла їх висловити. Зате вухо стало в неї дуже чутке на всякі звуки. Вона годинами вслухувалася у плюскіт водиці в палацових водограях, у щебетання пташок і шелестіння широколистих високих пальм у батьківських городах.
Щоб заспокоїти жадобу звуків Леілі, цар Мельхіор велів зробити для неї малу золотострунну гарфу. І тепер Леіля проводила цілі дні, граючи на своїй гарфі орлиним пером, як це водилося в Арабії.
Коли вирішено, що всі три царі виберуться в дорогу до Юдеї, Леіля стала знаками просити батька, щоб і її взяв із собою.
— Хочу теж побачити Новонародженця, малого Царевича, — немов говорили її очі й рухи. — Хочу завезти Йому теж дарунок від себе.
Але ні цар Мельхіор, ні цариця-мати не згодилися на прохання доні. Казали: дорога далека, непевна для старих, а що й говорити про дитину!
Тоді Леіля принесла свою золотострунну гарфу і, кладучи її між подорожні батькові клунки, давала зрозуміти, що хоче свою цінну забавку подарувати малому Дитяткові.
І вибралися три царі в дорогу, їхали на верблюдах із численною службою, а везли з собою багаті дари. Золоті прикраси, пахучі кадила арабські і цінне миро, олійки, бальзами. А ясна косата зоря ішла перед ними, показуючи дорогу.
Але царі не знали, де саме народився майбутній Месія, тому рішили вступити раніш до Єрусалиму і в тамтешнього царя Ірода про все розпитати.
Ірод збентежився дуже, коли почув про якогось нового Царевича. Він же ладив на престіл по собі свого сина. Скликав Ірод учених у письмі і священиків та спитав їх, чи справді і де народився новий Цар.
А вчені духівники відповіли:
— Написано в книгах пророків: «І ти, Вифлеєме, не найгірше з міст, бо з тебе вийде князь — пастир народу, а ім’я його Ісус».
Налякався Ірод цього віщування, покликав до себе потайки арабських мудреців і каже до них: