От вони і просять Бога, щоб Бог позволив йому хоч трохи ще прожити. Ублагався Господь та й каже до святих:
— Коли вам так хочеться, щоб Соломон прожив іще на світі, то ідіть ви на землю та просіть людей, щоб йому своїх літ уділили!
Ото святії і зійшли на землю. Ходять, просять — ніхто не уступає, аж приходять до їдної старої баби, що вже сто літ прожила, а ще сто літ прожити мала.
— Бабуню, — кажуть, — змилуйся над Соломоном, уділи йому хоч півкопи своїх літ.
Ото баба послухала їх та й уділила, а Соломон зачав жити бабиними літами.
Підріс уже Соломон порядно та й думає поїхати в гості до цариці. Вибрав такий час, що царя не було вдома, нарядився купцем та й їде до цариці.
Приїжджає, показує товари, але, мабуть, він сам цариці подобався, бо щойно тілько покаже, все то цариці до сподоби. Ото вона й питає:
— А що хочеш, купче молодий, за тії товари?
— Та нічого, царице, — каже купець, — хіба дівчину на нічку.
— Добре, купчику! — каже цариця. — Зоставайся ж ночувати!
Ото спить собі купець на царській перині, а цариця й посилає йому дівчину. Купець оглянув, відсилає назад та й каже:
— Велика!
Цариця посилає другу, купець подивився і ту відсилає: каже, що маленька. От цариця йде сама та й лягає коло нього. Догадався купець, кладе руку на груди та й говорить:
— Се тії дуди, що я в нії грав! — Потім на природу, та й промовив: — А се тії брами, що я ними виходив!
Більше для Соломона не треба було нічого. І тілько мати заснула, він устав та й виписав на стіні: «Правда, що жіночий розум не варт і жмені клоччя, коли рідная мати з своїм сином спала».
Написав — та й поїхав.
А тим часом приїхав і цар, прочитав та й пізнав, що то вже Соломонова справа, та задумує його відпитати. Ото робить він золотого плуга та й посилає його возити по всім світі і записувати, скілько хто буде за того плуга давати.
Повезли слути того плуга, возили та й возили, ніхто не цінив менше тисячі червоних. Ото вже вони повертаються додому, аж здибують пастуха, пастух сидить собі та й жвакує хліб. От вони його насмішки й запитали:
— Як думаєш, парубче, чи багато варт отсей плужок?
А парубок устав, подивився на того плуга та й каже:
— Гнівайтесь не гнівайтесь, а я вам правду скажу, що як в маю не буде ні краплі дощу, то він не варт і цього куска хліба, що я доїдаю!
Записали вони і сеє та й поїхали додому.
Цар їх і питає:
— А що, люди: як там цінили мого плуга?
— Та всі добре, Богу дякувати! Їден тілько, — кажуть, — убогий пастух не цінив його і за кавалок хліба, як тілько в маю дощу не буде.
— Правду ж він казав, добрії люди, і то не пастух: то син мій, Соломон… Шукайте його!
Пішли слуги шукати — шукали, шукали та й не знайшли.
Видумує Давид другу штуку. Видає баль і спрошує людей з цілого світу. Ото й позбирались люде, посідали за столи, страва то усе такая добірная, тілько б поживати, а тут не можна, бо у кожного ложка на два локті.
Сидять гості над тою стравою та й куняють. Вже й цареві докучило дивитися на них, і пішов він на часок до цариці, аж показався Соломон:
— А чом, — каже, — люде, не їсте?
— Та як же ж тут їсти, — заговорили люди, — коли ложки такії прокляті?
— То годуйтесь, як діти, ложками через стіл!
Послухали люди та й стали годуватись. Приходить цар, — усі їдять. Розпитався, — йому й кажуть, що так і так було. За Соломоном, — але його поминай як звали!
То так і умер Давид, а не відпитав Соломона. І як умер Давид, то Соломон став на його царство, і як став на царство, то і задумав ізміряти небо.
Зробив собі такого круга та й став підійматись до неба.
Ото вже піднявся у самую хмару, аж святий Петро ходить у хмарі та й до нього каже:
— Стань, Соломоне, тут твоя границя! А то далі як підеш, то й не вернешся. Повертайся назад та дивися добре! Під тобою буде синєє поле і чорнеє пятно, не спускайся на синє, а спускайся на чорне: чорне — то земля, а синє — то море!
Спустився Соломон та й думає собі: «Не зміряв я неба, — хоч зміряю море!» І ото зробив шкляную хату, сів у неї та й казав себе на мірянім ланцюгу опускати в море. Ото вже його спускають та й спускають, аж лізе морський рак: а морські раки такі-такі здорові, що два чоловіка на собі потягнуть. Ото і каже він до Соломона:
— Соломоне, Соломоне! Не зміряєш ти моря! Двадцять літ шукав я колись дна та й то не найшов, а тобі, Соломоне, його не видати! Повертайся ти назад, бо й то може бути, що який-небудь молодий рак клешнями тобі ланцюг перетне!
Послухав Соломон та й вийшов із моря. А тут йому уже й небагато жити оставалось.
Ото і думає Соломон, як би йому утекти від смерті. Дочувся він, що десь то є на білім світі безсмертная гора, та й став до неї доставатись.
А під тою горою жили черці та монастирі будували. Ото Господь і каже тим черцям:
— Покидайте живо всю роботу та робіте гріб і домовину! До вас іде премудрий Соломон умирати!
Ото вони й роблять і гріб, і домовину, аж надходить Соломон:
— А що ви, люди, робите? — питає.
А вони і кажуть:
— Гріб на Соломона.
Почув Соломон, — крути не верти, а треба вмерти.
— А маєте ж ви міру? — питає їх.
— Ні, не маєм! — кажуть черці.
— То беріть міру з мене: він такий, як я, — каже Соломон.
Взяли черці з нього міру, збили домовину, по домовині припустили й гріб, а Соломон і каже:
— Ану чекайте, я зміряю домовину!
Положився в домовину…
— Ну! — каже, — до міри!.. А впустіть в яму!
Впустили в яму.
— Тепер засипайте, — каже Соломон. — А Соломона вам не треба ждати, бо я сам Соломон…
Як Соломон море міряв
Премудрий Соломон хотів змірити море і зробив собі такий човен і казав чотирьом ковалям робити чотири роки ланцюг. Зробили вони йому той ланцюг, а він учепив його до того човна і прив’язав його до берега моря, і пустився їхати морем. Аж тут надпливає рак, як вхопив своїми щипцями за той ланцюг, як потис, та й перекусив. А Соломон на човні плине та й плине щораз далі. Аж тут надпливає риба та й проковтнула той човен разом із Соломоном.
А то було вночі, як Соломон спав у човні. Будиться він вже в рибі, обзирається та й гадає собі: що за диво! На морі все видно, чи вдень чи вночі, а тут не видно, хоч око вийми. Тоді почав мацати довкола себе і пізнав, що він у рибі. Вийняв він ножика і почав різати. Як почало тую рибу дуже боліти, то вона з болю вискочила аж на берег і там загибла. Побачили люди тоту рибу на березі, прийшли та зачали її різати. Як розпороли, дивляться, а з риби вилізає чоловік. Вони його спитали:
— А ти де тут узявся?
А він каже, що плив по морі та й його риба з човном проковтнула. Приймали його ті люди до себе.
— Жий, — кажуть, — межи нами.
Добре. Жив він там у тім селі. А тим часом старий цісар, його отець, не знає, що це з ним сталося, розпитує всюди — нема ніякої відомости. Тоді він казав зробити золотий плуг, дав його двом своїм слугам і післав їх у світ, щоби ходили від села до села і щоби питали, кілько той плуг варт? Раз вони прийшли до того самого села, де жив Соломон, та й питають у людей, але ніхто не знає, що би той плуг міг бути варт. А Соломон як то почув, то перебіг їм дорогу та й став перед ними. От вони приходять просто до нього та й питають його:
— Слухайте, господарю, що той плуг може бути варт?
А він їм каже:
— Якби до нього з травня рясний дощ, то би щось був варт, а так то він нічого не варт.
Тоді вони догадалися, що то мусить бути Соломон, і взяли його з собою, але цісар не міг його пізнати. То він скликав велику силу людей на гостину, посадив їх за стіл, казав поставити страву, але ложки подав дуже довгі, ще й казав кожному прив’язати до руки. То вони сидять з тими ложками та й не їдять. Аж ту приходить Соломон та й каже:
— А ви для чого не їсте?
А вони кажуть:
— Бо не можемо, ади, які ложки довгі.
А він їм каже:
— Ото дурні! Оден другого годуйте!