Отут i з'ясувалося, як i яке боже дихання називати. До того боговi не було з ким розмовляти. А тепер - стало! Але як розмовляти, коли нiяких назв не iснус? Могло ж вийти, як у пiсеньцi: "Дiд каже, що пшоно, баба каже - гречка..." Того ж дня Всевишнiй органiзував Адамовi грандiознi оглядини усього сущого. Адам давав усьому назви, а Всевишнiй запам'ятовував. I хто з них був вчитель, а хто учень, й понинi не добрати...
Адам дивився на нескiнченну череду рiзноу звiрини та птаства i вилущував слiвця, мов зернята з насiння:
- Пава, лев, пума, ара, вепр, орангутанг, коза, тур, диплодок, археоптерикс, горобець, лисиця, ворона, кицька, воша, носорог, собацюра...
Того дня Адам залюбки мiг зробити з мухи слона, а iз слона - муху. Усе залежало тiльки вiд того, як вiн назве.
А вiн тiльки витирав пiт з чола i невтомно шкварив добiрними назвами:
- Снiгур, дикобраз, шимпанзе, морж, iгуанодон, тиранозавр-рекс, боа-констрiктор, лiнивець...
Це була неймовiрно важка i виснажлива праця. Недарма Всевишнiй сьомий день оголосив Днем Спочинку.
Тiльки вiнцю творiння - Адамовi - було пiд силу впорати цей мовний калейдоскоп. Всевишнiй, напевне, заклав у його черепну коробку перший у свiтi електронний мозок. Звичайна людина за один день з цим вiдповiдальним завданням нiзащо б не впоралася. Нам у школi казали, що коли тiльки наземнi "божi дихання" звести докупи i щосекунди давати одну назву, то вистачило б на чотири мiсяцi безперервноу роботи. Без передиху! Без сну i спочинку! Адам же впорався за один неповний робочий день, та ще й охопив ресстрацiю численних мешканцiв пiдводного царства. Кiбер, та й годi!
В iсторiу людства це був перший свiтовий рекорд. А все чому? Бо творцем Адама був Найдосконалiший, Наймудрiший, Усевiдаючий Всезнайко, з яким Адамовi нема чого й рiвнятися. Подумати тiльки: Адам за один день лише дав назви усьому сущому, а Всевишнiй за один день усе те суще сотворив. Що важче? Було б дiло, а назва знайдеться! I рiвняти ух не можна! Досить згадати, що на його першу дитину. Кауна, пiшло аж дев'ять мiсяцiв творiння. Однак i того Кауна без Адамовоу помiчницi рви не було б...
Отак я воздав хвалу Отцю Небесному. Гадаю, Всевишньому сподобалося. Може, змилостивиться i випустить на волю достроково?
Про всяк випадок (як падати, то на м'яке!) вирiшив пiдлеститись i до мого наглядача.
- Пишайся, Левiафане! - солодко проспiвав я.
- Це б з чого? - здивувався той.
- Як з чого? Хоча б з того, що твiй родовiд давнiший вiд мого. Будь-який цар запишався б, якби дiзнався, що походить з черева твого пращура.
- Невже?
- Правду кажу. Усi вельможi рахуються помiж собою, чий родовiд давнiший.
- А хiба мiй рiд давнiший вiд твого?
- А ти що - не слухав? Адже пару твоух пращурiв Всевишнiй сотворив на п'ятий день, а моух - на шостий. Та й то - некомплектне...
21. ГОСТРЕ СЛОВЕЧКО КОЛЕ СЕРДЕЧКО
"Мужик поки ще темний, то й у бога вiрус, а навчиться - вiн i церкву забуде, а про батюшку - поминай як звали!"
Панас МИРНИЙ.
Уже настав третiй день мого ув'язнення, а про звiльнення й гадки нема. Ну, заждiть! Геракл втiк, i я - не з гiрших.
Ото пожував сухiврю з хлорели i повiв хитру мову:
- Всевишнiй i справдi мас свiтлий розум. А все чому? Бо посеред раю вiн завбачливо виростив для себе Древо Пiзнання. Плоди з нього вiн усть сам-один. Як тiльки чогось не знас, з'усть пiзнавальний плiд, i вже все йому вiдомо.
А всiм iншим пiд страхом Страшного суду мудро заборонив отi пiзнавальнi плоди жерти. Iнакше, примiром, мавпи з мавпочками вмить би оте дерево обнесли, i нинi б не люди володiли землею, а мавпи. Навiть Адамовi господь заборонив з того дерева куштувати. Щоб не вийшов з нього великий розумник. З дурнем завжди легше: вiн власноу думки не мас. Що дурневi не скажи, усьому повiрус на слово.
I жив Адам в раю у святому невiданнi. Мов викiнчений дикун. Не знав, темнота, навiть такоу дрiбницi: одягатися йому чи нi. Гасав по райських кущах голяком, як його Всевишнiй сотворив. Весь невмиваний, у синцях та подряпинах...
Одного разу покуштував Всевишнiй з Древа, i його вмить осяяла чергова iстина: усякоу тварi вiн сотворив по парi, а от Адама - некомплектне!
Явний недогляд!
От i напосiвся вiн на Адама, нiби той винен:
- Час тобi, хлопче, одружитися. А то вештасшся один, мов безпритульний. Треба, ой, треба тобi жiнку знайти!..
Адам слухас i в свосму дикому невiданнi нiчого не годен второпати. Тiльки лупас по-дурному очима.
Але на той час, певно, давно вже дощу не було. Глина, мабуть, так всохла, що порепалась. А хiба з сухоу глини щось злiпиш? Та вона у пальцях розсипасться на порох.
Але господь не розгубився, не позадкував перед тимчасовими труднощами, не зiрвав планових строкiв творiння внаслiдок несприятливих "об'сктивних причин". Вiн не з таких! Його виробниче правило тверде: сказано зроблено.
Коли Адам спав, Найспритнiший так ловко висмикнув у хлопця ребро, нiби все життя на товкучках по кишенях спецiалiзувався. Адам нiчого й не помiтив, начеб оте ребро у нього було зайвим.
А Всевишнiй дмухнув на ребро i мовив:
- Хай буде жiнка!
I стала жiнка. Гарненька! На всiх iконах уу малюють блондинкою з блакитними очима. Томуто з того часу чоловiки надають перевагу бiлявим. А жiнки, знаючи про це, волосся фарбують. Щоб ввести дурнiв у оману та спокусу! Ну, це я так - мимохiдь вiдхилився
Коли Адам прокинувся, бачить - веде до нього Всевишнiй чарiвне створiння, з пшеничним волоссям аж до колiн. Зрозумiло, голе-голiсiньке. Про одяганку, хоч би благеньку, господь зовсiм не дбав...
- Ой-ой-ой! - полохливо зойкнув у свосму невiданнi повний невiглас Адам. - Нова звiрюка! - I щоб одразу покiнчити з ресстрацiсю, тицьнув у нову звiрюку пальцем, даючи воiстину придурочну назву: - Секс-Бомба!
- Що ти мелеш? - вперше скасував назву Всевишнiй. - Це твоя подружка, а не звiрюка. Iм'я уу нiжне, мов квiтка, - рва. Гарна дiвчина, правда? Вибирай - не вибирай, а кращоу зараз все одно не знайдеш.
I суворо додав:
- I щоб поганських слiв про неу я бiльше вiд тебе не чув!
- Слухаюсь, отче, - пiдкорився Адам i запитав: - А що я маю з нею робити?
- Тобi ще розтовкмачити, бовдуре?
- А то, - промимрив Адам.
- Ну, добре - поясню. Будеш ходити з нею в парi. Куди ти, туди й вона, як нитка за голкою. Ти - пiд кущик, i вона пiд кущиком до тебе пригорнеться...
- I оце все? - зрадiв Адам.
- Е, нi! Будеш про неу турбуватися, пiклуватися, годувати, в доброму тiлi тримати. Збагнув?
- Слухаюсь, отче, - похнюпився Адам. - Хай буде так!
А коли Всевишнiй пiшов, ясно всмiхаючись, Адам запитав рву:
- Слухай, "ти вмiсш по деревах лазити?
- Таж старий казав - краще у кущi, - грайливо вiдповiла рва, гiпнотизуючи Адама димчастою млосною блакиттю. Адамовi здалося, що вiн ось зараз - втопиться в уу бездонних, як небо, очах.
Моторошно стало хлопцевi. Як вiд того блакитного потопу врятуватися? I незчувся, як вже гойдався на макiвцi найвищого дерева, де й ховався в гущавинi до ночi. А рва цiлiсiнький день просидiла пiд деревом, аки вовк, що полюс на мисливця. Що вона iще робила? Та нiчого такого - пiсеньки мугикала, з квiточок вiночок сплела...
Отак ганяла рва Адама день у день по райських хащах, аж поки не надибала на богове Древо.
- Адаме, - нiжним голосочком спитала вона, - а чому ти жодного разу не видерся на це дерево? Дивись, якi на ньому гарнi плоди...
- Ти що, очманiла? - озвався з баобаба захеканий Адам.
- А що я поганого сказала?
- Заборонено- на нього лазити! Пiд страхом Страшного суду i неминучоу кари заборонено! I плоди з нього жерти - зась!
- Чому, Адаме? - мелодiйно джеркотiла рва.
- А я звiдки знаю? Що я, бог - усе знати? I взагалi вiдчепися од мене, бо - уй-богу - урветься у мене терпець! Як дам кокосовим горiхом!
- Ой, дай, Адамцю! Менi щось i справдi пити хочеться
Заскреготав Адам зубами, мов шинкар, коли у нього люди сидять i тiльки теревенять, а горiлки не замовляють, та й подався у хащi виконувати рвину примху. Бач, з лiсового джерельця не може напитися...