«Привіт», – Кристіан підходить до нього й вітається. «Привіт, – відповідає йому Леннон, він змирився з тим, що араби розбіглись і не вдалося нікого впіймати на вечерю, – будеш курити?» Ми виходимо на вулицю, стоїмо під снігом і куримо, навколо снують святкові натовпи, до Різдва лишилося зовсім нічого, народ тішиться й сподівається побачити свого персонального Ісуса-немовля, а ми йдемо доганятися. Джон Леннон приводить нас до якогось анархістського клубу-книгарні в третьому районі, де в одному великому приміщенні облаштовано бар, стоїть кілька столиків, а в глибині кімнати – парти для занять. Вочевидь, вони тут спочатку бухають, а потім конспектують собі Троцького з Кропоткіним. Джон Леннон тут свій крутий хлопець, він хамить кельнерові, і його за це навіть не б’ють. Випивши своє пиво, він не заспокоюється, мало йому арабів, він тягне мене до сусідньої кімнати показувати бібліотеку. Там справді бібліотека, валяється купа листівок із зображеними на них карикатурними буржуями, схоже, рештки нерозповсюдженого накладу, у кутку стоїть кілька комп’ютерів. «Зараз я тобі покажу фантастичну річ, – говорить він, – зараз-зараз, почекай». Він пробує ввімкнути комп’ютер, але не знає пароля, тому просить мене зачекати, а сам біжить до кельнера. І я сиджу перед вимкненим комп’ютером, дивлюся в його чорний безмір і відчуваю, як мені від усього цього погано – і від алкоголю, і від арабів, і від Кропоткіна, і від цього Джона Леннона, просто мудак якийсь, затягнув мене в це осине гніздо й кудись зник, пацифіст хуїв, я виходжу назад до бару й бачу, що кельнер уже товче Джону Леннону пику, Кристіан витягує мене на вулицю: «Пішли, досить на сьогодні». – «Може, – питаюсь, – треба було йому допомогти?» – «Не треба, – каже Кристіан, – це в них завжди так, кельнер просто не хоче йому говорити пароль, бо він залазить в інтернет і розсилає погрози в різні банки й благодійні фонди. Кельнеру потім доводиться вибачатись». – «А як його хоч звати, цього Джона Леннона?» – питаюсь. «Не знаю, ми так давно з ним знайомі, що ім’я його я, чесно кажучи, уже забув».
Коли ми дійшли до центру й розійшлися в різних напрямках, я раптом подумав про час. «Котра година, не скажете?» – питаю в перехожого. «Уже дванадцята», – відповідає. «Устигну на метро чи ні?» – питаю далі. «Устигнеш, якщо поспішиш». – «Ага, поспішу, – кажу, – дякую, веселого Різдва». – «Немає за що», – говорить він, на прощання підіймає руку, і в світлі ліхтаря рукав його куртки святково зблискує зеленим кольором.
І ось минає кілька місяців, починається березень, у місті мокро й паскудно, на вулицях навколо університету майже щодня демонстрації, студенти окупували кілька корпусів, товчуться там із самого ранку й вимагають пільг, з ними постійно водиться купа лівих, активістів і агітаторів, для лівих це взагалі свято – улаштувати шабаш на кістках академічної освіти, вони тепер ледь не живуть в університетських коридорах і туалетах, чувакам нарешті заканало відчути на четвертому десяткові життя запах свободи, слідом за лівими до університету почали сповзатися всілякі збоченці, браві онаністи й лесбіянки, котрі годинами висиджували під жіночими туалетами, видивляючись, як звідти виходять налякані революційним рухом китайські студентки.
Одного дня, у п’ятницю по обіді, під дверима університетської книгарні я знову зустрів Джона Леннона. Він сидів на лавці в коридорі, пив каву з автомата, а навколо нього снували студенти й говорили, здається, усіма мовами світу. Вигляд у нього був пожмаканий, але це можна було списати на революцію. Я вирішив підійти.