О п’ятій ранку щось нагадало мені про мої обов’язки перед суспільством і сумлінням, власне, радше перед сумлінням, але перед суспільством також. Починалася неділя, і саме цієї неділі до обіду мені належало дістатися Лінца, де саме сьогодні відкривався великий музичний фестиваль і де, окрім усього іншого, мали відбутися поетичні читання, на які, окрім усіх інших, було запрошено й мене. Дивно, як я це згадав, але я не забув і попросив своїх нових друзів завезти мене додому, оскільки до потяга лишалося години дві, а мені ще треба було зібратися, друзі мої довго не вірили, що я справді кудись мушу їхати, потім, зрозумівши, що загалом ідеться про великий музичний фестиваль, вирішили їхати туди разом зі мною, але мені якимось чином вдалося їх відмовити й вони погодилися просто відвезти мене додому, допомогти зібратися, а потім закинути на вокзал і посадити на потяг.
Я довго стояв посеред своєї кімнати й ніяк не міг вирішити, що саме потрібно прихопити з собою. Що беруть зазвичай із собою на великий музичний фестиваль?
– Слухай, – говорить мій новий друг-гітарист, – а що ти там будеш робити?
– Не знаю, – кажу, – мабуть, вірші читатиму.
– Візьми з собою зубну щітку, – говорить він. – І бритву. Але краще не електричну. У тебе є не електрична бритва?
– Є, – кажу я.
– Ось і візьми її. І візьми щось поїсти в дорогу. Візьми консерви. У тебе є консерви?
– А що – у Лінці проблеми з консервами?
– Сьогодні неділя. Сьогодні в усіх проблеми з консервами, бо магазини не працюють. Ти ж не підеш жерти в який-небудь буржуйський ресторан?
– Ні, – вагаюсь я, – мабуть, не піду. Мені взагалі їсти не хочеться.
– Ось і візьми консерви. Але ножа не бери. А то будеш потім пояснювати поліції, нащо тобі ніж на музичному фестивалі.
– Ну, добре, – говорю я, – а як же я ці срані консерви відкрию?
– Спитаєшся в готелі. Тебе ж поселять у готель?
– Мабуть, поселять.
– Ось там і знайдеш ніж. Збирайся-но, часу мало, нам ще треба випити.
Я беру куртку, засовую в кишеню зубну щітку, дивлюся на бритву й вагаюся, потім згадую про поліцію і вирішую її не брати, відчиняю холодильник і вигрібаю звідти всі консерви, які там є, знаходжу консервованих крабів, ще якісь дари моря, розпихаю все це по кишенях, і ми їдемо на вокзал. Зрештою, усі ті історії з життя, які я можу згадати й переповісти, зводяться в мене до кількох таких схожих варіантів, де обов’язково в якийсь момент хтось припихається на вокзал. Спочатку я думав, що це якось пов’язано з пересуваннями з місця на місце, але потім зрозумів, що насправді йдеться радше про пошук якогось універсального комунікативного центру, яким, без сумніву, є кожен вокзал, про потребу якогось людяного за своєю природою місця, потрапляючи до якого, громадяни попускаються і в них зникає їхня соціальна активність і агресія, чимось таким вокзал і є, він перебирає на себе функції якогось такого чистилища, чи що, адже де ще, як не на вокзалі, можна, скажімо, на вихідні затаритися алкоголем? Більше ніде. Хіба на автозаправці…
І вже по сьомій ранку ми знаходимо наш експрес, Будапешт – Париж, і я пам’ятаю, що головне – це не проскочити і вчасно з цього потяга злізти, хоч я насправді до нього ще й не сідав. Ми йдемо пероном, вишукуємо мій другий клас, знаходимо щось відповідне, друзі починають зі мною прощатися, і стан у нас такий, що навіть контролер, хоч це й не його собаче діло, не витримує й питає в мене: «Ви що, справді їдете?»