…за двадцять хвилин шоста в тій-таки позі та з тим-таки настроєм. Чорт, усе якісь проблеми, усе щось не так, я ніяк не можу зосередитися на головному, себто що я маю робити й де. Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин я приводжу себе у вертикальний стан, почистити зуби не вдається, тому я лишаю цю затію, лишаю все зайве, закидаю під ковдру консерви і рівно за п’ять шоста виходжу з кімнати. В оргкомітеті мені всі вдавано радіють і щиро дивуються, що я взагалі прийшов і майже не запізнився. «Дуже добре, – говорять мені, – зараз ви виступаєте, крім вас буде кілька місцевих авторів і один старий поет із Польщі». – «Ви знаєте, що будете читати?» – питає мене дівчина із зеленим волоссям. «Знаю», – відповідаю я їй і з острахом дивлюся на її зелень. «Що?» – не заспокоюється вона. «Розумієте, – кажу, – я буду читати вірші, а що тут має бути?» – «Ну, – пояснює вона, – ми будемо говорити про діалог між Сходом і Заходом, про інтеграцію, про синтез ментальностей, добре?» – «Добре, – погоджуюсь я, – добре, у вас пиво є?» – «Потім-потім», – щебече вона і виводить мене через задні двері в залу, де вже сидить купа якогось народу й кілька поетів, які збираються говорити про Схід і Захід, скраєчку сидів старий поляк, я поглянув на нього й усе зрозумів – ми могли їхати з ним в сусідніх вагонах, і в цей момент від чого він був якнайдалі, так це від синтезу ментальностей, а також від Сходу, не кажучи вже про Захід.
Тут така велика зала при муніципалітеті, стільці вносяться і виносяться, так що, маючи бажання, можна влаштувати що завгодно, наприклад турнір із боулінгу, стіни міцні, стеля десь далеко вгорі, хоча на висоті метрів чотирьох справа наліво над залою нависає вузький місток від однієї стіни до іншої, а так зала як зала, і вся ця тягомотина триває вже пару годин і все ніяк не завершиться, та й чого б вона завершувалася, народ поспішає дізнатися про найголовніше, і я розумію, що вже пережив найкривавіші на сьогодні хвилини, далі все вже піде по висхідній, і доля продовжує обдаровувати всіх нас високими натяками, мовляв, друзі, якщо вже вижили, якщо вас не розтрощило в жорнах цього вікенду, то й поводьтеся належним чином, дотримуйтеся своїх партитур, говоріть про свій довбаний синтез ментальностей.
Моя зеленоволоса знайома відповідає за це неподобство, вона говорить більше за всіх, і їй це подобається, я вже двічі виходив на кухню, знайшов там урешті-решт пиво, так що мені це теж починає подобатися. «А насамкінець, – говорить чувіха, – я хочу надати слово нашому гостю, який приїхав з далекого Сходу…» – Ага, із Самарканда, бляха. – «…раз ми вже тут говоримо про діалог між Сходом і Заходом, було б добре почути щось і зі Сходу». – Ну, звичайно, старий поляк вам ні фіга не сказав, як не билися, он – і досі сидить собі і взагалі нічого не втикає, поклавши на вашу ментальність. – «Як вам бачиться перспектива цього діалогу?» – Туманно вона мені бачиться, чмо свіжофарбоване. – «Нормально, – кажу я в мікрофон, – нормально бачиться. Дякую, це дуже цікаве питання, і ось чому…» – «Але ж послухайте, – не може заспокоїтися вона, – ви ж повинні розуміти…» – Твою мать. – «… що лише повноцінний діалог може сприяти розв’язанню цього питання». – «Правильно, погоджуюсь я, – і розв’язанню позитивному» (у залі чути оплески, дехто посміхається). – «Чи ви відчуваєте, якщо говорити не про вас конкретно, а про середовище, у якому ви живете, що назріла справді нагальна потреба подібного діалогу?» – «Чекайте, – відказую, заїбала, – спробуймо подивитися на це дещо з іншого боку (поляк справді повертає голову праворуч, але натикається очима на зелену шевелюру ведучої і печально відключається) – а ви, ви готові до цієї розмови?» (зацікавлені розмови в залі). – «Заждіть, але ж ми говоримо про вашу готовність!» – «Знаєте, – кажу я їй, витримавши паузу, – насправді все не так уже й складно, просто ми маємо визначитися з пріоритетами і тими векторами, від яких ми й станемо відштовхуватися, тому що ось ви, бебі (поляк пожвавлюється), говорите про синтез ментальностей, а які в задницю ментальності, – так-так, це я добре сказав – які в задницю ментальності, – коли насправді мало б ітися про ті жахливі суперечності, які вас роздирають» (ліберально налаштована частина публіки жваво реагує). – «Що ви маєте на увазі?» – питає вона. Бляха-муха, якби я сам знав. – «Ось я, скажімо, познайомився вчора з вашими музикантами, які називають себе “Серп і молот”, себто це не два якихось брата-мутанта Серп і Молот, їх там насправді багато, і вони грають таку, знаєте, музику зі слов’янським душком» (поляк гидко сміється). – «Почекайте! – кричить чувіха, – але ж це поодинокий випадок!» – «Це не так важливо, – продовжую я, – річ в іншому. – Про що я? – Ви думаєте, це і є серп і молот? Гівно це, дорогі друзі, гівно!» (чоловік шість із задніх рядів піднялись і демонстративно вийшли. Але решта зі мною згодна. Поляк, що важливо, теж). – «Дякую», – намагається втрутитися чувіха. – «Один момент, – перебиваю я її, що ж ви так бідного поляка мучите? – Один момент, я ще хочу сказати про маршала Жукова» (западає тиша. Поляк голосно відригує. Зала весело сміється, і на цій радісній ноті ведуча оголошує вечір завершеним).