У залу ввірвалося кілька чоловіків і жінок, одягнених у брудні джинси і наскрізь промоклі куртки. Вони щось кричали, віддавали одне одному команди і розмахували зброєю. Томас не міг зрозуміти сенс їхніх слів, але зауважив, що зброя — рушниці й пістолети — виглядала якось… архаїчно й убого. Наче іграшки, що їх кинули на кілька років у лісі, а знайшло наступне покоління дітей, які вирішили побавитися у війну.
Просто на Томасових очах двоє влетіли в залу й миттю збили жінку з ніг, після чого один з них трохи відступив назад і прицілився з пістолета.
«Не може бути, — промайнуло у Томаса в голові. — Не…»
У повітрі зблиснуло, прогриміли постріли, і тіло жінки прошило кілька куль, перетворивши його на криваве місиво. Томас позадкував і мало не впав, об щось перечепившись.
Один з чоловіків попрямував до гурту глейдерів, тоді як інші розосередилися по всій залі та здійняли стрілянину по вікнах, за якими сиділи спостерігачі. Томас почув дзвін розбитого скла, людські зойки, побачив кров — і відвернувся, зосередивши увагу на чоловікові, що підійшов до глейдерів. То був темночубий молодик, але з глибокими зморшками довкола очей, наче всі дні свого життя він проводив, мріючи тільки про те, як дожити до наступного дня.
— На пояснення немає часу, — швидко промовив він. — Просто бігом за нами — так прудко, наче від цього залежить усе ваше життя. Бо, по суті, так воно і є.
Сказавши це, незнайомець махнув рукою своїм компаньйонам, виставив поперед себе пістолет і помчав до великих скляних дверей. Гуркіт пострілів і передсмертні крики Творців і далі оглушували залу, але Томас, намагаючись не слухати їх, кинувся робити те, що йому наказали.
— Вперед! — гаркнув за його спиною один з рятівників — зараз Томас сприймав цих людей саме як таких.
Недовго роздумуючи, глейдери скорилися і, мало не відтоптуючи один одному ноги, кинулися геть із зали, подалі від гріверів і Лабіринту. Томас, досі тримаючи Терезу за руку, тікав разом з усіма, тримаючись у кінці гурту. Вибору не було — Чакове тіло довелося залишити.
Томас нічого не відчував — він наче закам’янів. Спершу він мчав довгим коридором, потім — тьмяно освітленим тунелем. Злетів нагору гвинтовими сходами. Довкола панувала пітьма, пахло електронним обладнанням. Ще один коридор. Знову вгору по сходах. Знову коридори. Томасові хотілося відчувати біль від втрати Чака, хотілося радіти втечі, насолоджуватися тим, що поруч Тереза. Але надто вже багато всього сталося. У душі лишилася сама порожнеча. Пустка. Він просто біг далі.
Отак вони бігли; частина чоловіків і жінок очолили колону і вели її за собою, друга частина — замикала з підбадьорливими окриками.
Вони мчали вперед без упину й незабаром опинилися біля ще одного ряду скляних дверей. Проскочили в них і вибігли надвір під сильну зливу, що буквально обрушилася з чорного неба. Нічого не було видно, крім блиску тьмяних цівок води.
Ватажок рятувальників зупинився лише тоді, коли підбігли до великого автобуса — його металеві боки були понівечені вм’ятинами і глибокими подряпинами, а мало не всі вікна помережало густе павутиння тріщин. Через потоки води, що омивали автобус, він здавався Томасові якимось химерним чудовиськом з глибин океану, що показало над хвилями свою спину.
— Залазьте! — крикнув чоловік. — Швидше!
Один по одному глейдери швидко протискалися досередини. Здавалося, це ніколи не закінчиться: штовхаючись і спотикаючись, діти квапилися видертися на три сходинки і зайняти місця в салоні.
Томас опинився в хвості черги, Тереза ж стояла перед ним. Він задер голову до неба, відчуваючи, як по обличчю барабанять краплі дощу — теплого, майже гарячого, якогось аж густого, що вмить привернуло його увагу і, на диво, допомогло трохи розвіятися. Чи, може, оманливе враження густоти виникло через інтенсивність зливи. Томас постарався зосередитися на автобусі, на Терезі й на втечі.
Вони вже стояли майже біля дверей автобуса, коли хтось стукнув Томаса в плече, схопив за футболку і смикнув назад. Він скрикнув, випустивши Терезину руку, і гепнувся на землю, розбризкуючи довкола воду з калюжі. Хребет пронизав біль, та вже за мить, усього за кілька дюймів від обличчя, з’явилась жіноча голова, заступивши Терезу.
Брудне засмальцьоване волосся, що обрамляло затінене лице незнайомки, звисало донизу й торкалося Томасової шкіри. В ніс ударив страшенний сморід — щось середнє між запахом тухлих яєць і скислого молока. Жінка трохи відслонилася, і в світлі чийогось ліхтарика Томас зміг роздивитися її: бліда зморщена шкіра, вкрита страшними гнійними виразками. Томас закам’янів від страху.