— Ви всіх нас врятуєте! — мовила страшна жінка, обдавши Томаса бризками слини. — Врятуєте нас від Спалаху! — вона зареготалася, але її зловісний сміх більше нагадував напад сухого кашлю.
Жінка зойкнула, коли один з рятувальників схопив її обіруч і відкинув убік. Швидко оговтавшись, Томас підвівся і повернувся до Терези. Тепер увага дівчини була прикута до чоловіка, який відштовхував ту навіжену. Жінка майже не пручалася, тільки ледь помітно посмикувала ногами і невідривно дивилася на Томаса. Раптом вона тицьнула в нього пальцем і заволала:
— Не вір їхнім словам! Ви врятуєте нас від Спалаху, ви!
Відтягнувши жінку від автобуса на кілька ярдів, чоловік штовхнув її на землю.
— Лежи і не рипайся, а то пристрелю! — гаркнув він, потім повернувся до Томаса. — Бігом досередини!
Переляканий хлопець розвернувся і за Терезою піднявся сходинками в автобус. Вони пройшли між рядами сидінь у кінець салону — глейдери здивовано вирячалися на Томаса — і всілися на останні місця, притулившись одне до одного. Зовні по шибці чорними патьоками бігла вода, а по даху гучно барабанили важкі краплі дощу. Небо над головою струсонув гуркіт грому.
«Що це було?» — подумки запитала Тереза.
Томас не знав відповіді, тому лише похитав головою — він знову подумав про Чака, забувши про навіжену жінку, і серце краялося. Томасові було начхати на грім і на все інше. Не радувало те, що вони все-таки вибралися з Лабіринту. «Чак…»
Через прохід від них сиділа жінка з команди рятувальників. Їхній ватажок — чоловік, який звернувся до них у залі, скочив у автобус, сів за кермо і завів мотор. Автобус покотився вперед.
Цієї миті Томас помітив за вікном якийсь незрозумілий рух. Вочевидь, жінка у виразках підвелася з землі й побігла до кабіни автобуса, несамовито розмахуючи руками і вигукуючи якісь слова, що тонули в негоді. Очі її палали чи то від божевілля, чи то від жаху — Томас не міг сказати.
Жінка зникла з поля зору, і Томас припав до шибки.
— Стривайте! — крикнув він, та його не почули. А якщо й почули, то не звернули уваги.
Водій натиснув на газ, автобус рвонув уперед — і збив жінку. Коли передні колеса переїхали її тіло, від різкого поштовху Томаса мало не скинуло з сидіння; ще поштовх — і підстрибнули вже задні колеса. Томас глянув на Терезу — судячи з виразу її обличчя, її нудило так само, як і його.
Водій без слова й далі тиснув на газ, і автобус помчав далі в дощову ніч.
Розділ 61
Наступна година для Томаса перетворилася на мішанину картин і звуків.
Водій гнав автобус на величезній швидкості крізь міста і села, та через зливу розгледіти їх було майже неможливо. Вогні й будівлі розмило водою, наче в галюцинації наркомана. В одному з населених пунктів до автобуса кинулася юрба людей — всі в обдертому ганчір’ї, з прилиплим до чола волоссям, з обличчями, спотвореними такими самими жахливими виразками, як і в тієї жінки. Нещасні несамовито гамселили по бортах автобуса, наче просили, щоб їх забрали з собою і позбавили злиденного існування.
Автобус навіть не збавив ходу. Тереза мовчала.
Томас нарешті набрався сміливості та звернувся до жінки, що сиділа через прохід.
— Що відбувається? — просто поцікавився він, не знаючи, як сформулювати питання.
Жінка обернулася до нього. Мокре чорне волосся обрамляло її обличчя сплутаними пасмами. Темні очі були сумні.
— Це дуже довга історія.
На диво, голос жінки звучав набагато м’якше, ніж Томас очікував, і вселяв надію на те, що вона справді друг, як і решта людей з-поміж рятівників. Попри той факт, що вони без жалю розчавили оту навіжену.
— Будь ласка, — мовила Тереза — Будь ласка, розкажіть нам бодай щось!
Якийсь час жінка переводила погляд то на Томаса, то на Терезу, а потім зітхнула:
— Мине якийсь час, перш ніж до вас повернеться пам’ять, якщо взагалі повернеться — ми не вчені, тож гадки не маємо, що і як вони там з вами робили.
На саму думку, що, можливо, пам’ять втрачено назавжди, в Томаса обірвалося серце, але він продовжив розпитувати.
— Хто ті люди?
— Усе почалося зі спалахів на Сонці, — відповіла жінка, і погляд її потемнів.
— Що… — почала була Тереза, але Томас цикнув на неї.
«Нехай сама розповідає, — подумки сказав він. — Здається, вона не проти спілкуватися».