Це місце рясніло барвами: пофарбовані ясно-жовтою фарбою стіни, червоні ковдри, зелені штори. Після сумної сірості Глейду здавалося, ніби дітей закинули на веселку. Всі ці заправлені ліжка, новенькі шафи й інші речі… відчуття нормальності аж приголомшувало. Надто вже все добре, щоб бути правдою. Переступаючи поріг нового помешкання, мабуть, Мінхо висловився найточніше: «От гниляк, я вмер і потрапив у рай».
Томасові радіти було важко — йому здавалося, що цим він зрадить Чакову пам’ять. Але щось у цьому було. Щось.
Ватажок рятувальників, який вів автобус, залишив глейдерів на кількох людей — дев’ять чи десять чоловіків і жінок у випрасуваних чорних штанях і білих сорочках, бездоганно підстрижених, з чистими руками і сяючими посмішками на обличчях.
Кольори. Ліжка. Персонал. Томас відчував, як у душу заповзає відчуття, здавалося б, неможливого щастя. Та однак у серці зяяла величезна чорна діра — важка скорбота, яка не залишить його ніколи, — спогади про Чака і його холоднокровне вбивство. Про жертву, яку він приніс. І все-таки, попри загибель хлопчика, попри все, щó жінка в автобусі розповіла йому про світ, до якого вони повернулися, — Томас почувався в безпеці вперше відтоді, як отямився в Ящику.
Коли розподілили ліжка, видали чистий одяг та банні причандали, глейдерам подали вечерю. Піцу. Реальну, bona fide[2] піцу, яка лишала масними пальці. Томас смакував кожен шматочок. Голод заглушив інші почуття, і, здавалося, в повітрі витав настрій достатку й умиротворення. Всю вечерю більшість глейдерів намагалися не шуміти, ніби розмовами боялися злякати щастя, що звалилося їм на голови. Раділи всі без винятку. Томас так звик до виразу приречення й відчаю на обличчях друзів, що бачити їхні щирі усмішки було навіть якось бентежно. А надто коли сам він радості не відчував.
Коли по вечері дітям повідомили, що час лягати спати, ніхто не заперечував.
Особливо Томас. Йому здавалося, що він здатний проспати цілий місяць.
Розділ 62
Томас розділив двоярусне ліжко з Мінхо, якому заманулося спати нагорі; Ньют з Казаном вляглися на сусідньому ліжку. Персонал віддав Терезі окрему кімнату, і її забрали так швидко, що вона не встигла й попрощатися. Не минуло й трьох секунд, як Томас відчайдушно занудьгував без неї.
Він саме влаштовувався на м’якому матраці на ніч, коли його покликали.
— Гей, Томасе, — мовив з верхнього ярусу Мінхо.
— Що? — хлопець так утомився, що ледь вичавлював слова.
— Як ти вважаєш, що сталося з глейдерами, які залишилися?
Досі Томасові не було коли над цим замислюватися. Спершу всі його думки були про Чака, а тепер — про Терезу.
— Не знаю, але, судячи з того, скільки полягло дорогою сюди, не хотів би я опинитися в Глейді. Там, напевно, все так і кишить гріверами, — відповів Томас і здивувався тому, наскільки байдуже прозвучало це.
— А як вважаєш, з цими людьми ми в безпеці? — запитав Мінхо.
Якийсь час Томас міркував. Зараз виправдати все могла тільки одна відповідь.
— Так. Думаю, в безпеці.
Мінхо сказав ще щось, але Томас його вже не чув — перемогла втома. Він лежав і думав про той короткий період, коли був бігуном у Лабіринті, про те, як мріяв ним стати — мріяв від першої своєї ночі в Глейді. Тепер усе здавалося нереальним і таким далеким, наче сталося сотню років тому.
У кімнаті було чути приглушене перешіптування, але Томасові воно наче долинало з паралельного світу. Він втупився в перехрещені дерев’яні планки ліжка над ним, відчуваючи, як поринає в сон. Але йому дуже хотілося поговорити з Терезою, і звернувся він до неї подумки.
«Ти як там? — запитав він. — Шкода, що ти не з нами».
«Та невже? — відгукнулася вона. — Спати з цими смердючими хлопчаками? Е ні».
«Так. Твоя правда. За останню хвилину Мінхо вже тричі перднув».
Томас розумів, що спроба пожартувати була незграбна, та нічого кращого йому на думку не спало.
Він відчув, що Тереза засміялася, і хотів би й собі засміятися. Запала довга пауза.
«Мені дуже шкода Чака», — нарешті подумки промовила Тереза.
У Томаса замлоїло в грудях, і він заплющив очі, прокручуючи в пам’яті події неймовірної ночі.
«Він бував таким нудним, — сказав Томас і замовк. Раптом йому пригадався вечір, коли Чак налякав Галлі до півсмерті у вбиральні. — Але мені так боляче! Неначе рідного брата втратив».
«Розумію».
«Я пообіцяв йому…
«Облиш, Томе».