— Якийсь жах. Нас відіслали сюди якісь лиходії. Повірити не можу, що це насправді відбувається…
— Годі скиглити. Просто прийми як належне і не думай про це, — відгукнувся Чак після невеликої паузи.
— Твоя правда, — Томас визирнув у вікно. Здається, настала слушна хвиля, щоб знайти відповідь бодай на одне з мільйона питань, що вирували в його голові. — Звідки тут електрика?
— А кого це хвилює? Мені байдуже.
«Який сюрприз, — саркастично подумав він. — Знов не хоче відповідати».
Чак поставив на стіл дві тарілки: на одній лежали бутерброди з пишного білого хліба, на другій апетитно блищала червоняста морква. У животі знову забурчало, тому Томас схопив один з бутербродів і заходився жадібно його наминати.
— Неймовірно! — промовив він з набитим ротом. — Принаймні тут чудова їжа.
Попри дивні речі, що відбувалися довкола, він раптом знову відчув умиротворення. На щастя, Чакові не кортіло потеревенити, тому Томас спокійно пообідав у тиші, за що був хлопчакові дуже вдячний. Підкріпившись, він зібрався на думці й вирішив, що віднині вже не скиглитиме й почне діяти.
Проковтнувши останній шматок бутерброда, Томас відкинувся на спинку стільця.
— Слухай-но, Чаку, — почав він, витираючи губи серветкою, — а що треба зробити, щоб стати бігуном?
Чак відірвав погляд від тарілки, з якої підбирав останні крихти, і голосно відригнув, аж Томас мимоволі скривився.
— Тільки не починай знову!
— Альбі сказав, що невдовзі я займатимуся з різними наглядачами. Як гадаєш, коли я зможу спробувати себе як бігун? — Томас сподівався отримати від Чака зрозумілу відповідь, але той лише картинно закотив очі, даючи зрозуміти, що дурнішого бажання годі й вигадати.
— За кілька годин бігуни повернуться, от у них і спитаєш.
Томас вирішив не зважати на сарказм.
— Що вони роблять, коли повертаються з Лабіринту? Що в тій бетонної будівлі?
— Карти. Вони збираються там одразу по поверненні, щоб нічого не забути.
— Карти? — Томас не повірив власним вухам. — Якщо вони намагаються створити карту, що заважає їм взяти з собою папір і робити це в Лабіринті?
Карти… Це заінтригувало його більше, ніж усе інше, про що він почув останнім часом. Вперше він дізнався щось таке, що могло допомогти вибратися з ув’язнення.
— Звісно ж, вони так і роблять, але є ще багато всіляких речей, які їм потрібно обговорити і проаналізувати. До того ж, — Чак знову закотив очі, — вони ж переважно бігають, а не малюють. Тому й називаються бігунами!
Томас замислився. Невже Лабіринт такий величезний, що за два роки хлопці так і не змогли знайти з нього вихід? Це здавалося неймовірним. Але він згадав, як Альбі щось казав про рухомі стіни. Що як провести тут решту життя — ось їхній вирок?
Вирок. Слово викликало панічний жах, і вмить згас вогник надії, що спалахнув у Томаса після ситного обіду.
— Чаку, а раптом ми всі — злочинці? Вбивці абощо…
— Що?.. — Чак подивився на нього як на причинного. — Звідки такі дурнуваті думки?
— Сам поміркуй: нам стерли пам’ять, ми живемо в місці, з якого неможливо втекти, а територію довкола охороняють кровожерливі монстри. Тобі це не нагадує в’язницю?
Тепер, коли Томас озвучив свою теорію вголос, вона здалася ще правдоподібнішою. Серце в нього тьохнуло.
— Чувак, мені десь дванадцять років, — Чак тицьнув себе в груди. — Максимум тринадцять. Ти і справді вважаєш, що я скоїв злочин, за який мене могли довічно кинути до в’язниці?
— Та яка різниця, скоїв чи ні! Так чи так, а ти в ув’язненні! Чи ти вважаєш, що ти тут на канікулах?
«Леле, — думав Томас, — хотів би я помилятися».
Чак помовчав, а потім промовив:
— Не знаю. Принаймні це краще, ніж…
— Так, я вже чув! Краще, ніж жити в купі дристу!
Томас підвівся і засунув стілець під стіл. Нехай хлопець і симпатизував Чакові, але будь-які спроби зав’язати з ним більш-менш нормальну розмову нічим не завершувалися й тільки виводили з себе.
— Можеш зробити собі ще один бутерброд, а я піду на розвідку. Побачимося.
Він швидко вискочив з кухні надвір, не даючи Чаку можливості ув’язатися за ним. Глейд знову набув звичайного вигляду — люк зачинений, підлітки займаються своїми справами, а в небі, як і раніше, світить сонце. Не залишилося жодних слідів появи дивної дівчини, що привезла лиховісну записку.
Оскільки раптово урвалася ранкова екскурсія, Томас вирішив самостійно пройтися по Глейду, роззирнутися як слід і, так би мовити, відчути дух місця. Спершу він попрямував на північний схід, до рядів високих кукурудзяних стебел, з яких уже можна було знімати качани. Неподалік росли томати, салат, горох і ще якісь незнайомі рослини.