Томас глибоко втягнув носом повітря, насолоджуючись пахощами землі й трави. Хлопець сподівався, що запахи пробудять бодай якісь спогади, однак цього не сталося. Наблизившись до ланів, він побачив кількох хлопців, які прополювали і розпушували грядки. Один з них, усміхаючись, махнув йому рукою, й усмішка його була щирою.
«Можливо, тут не так уже й погано, — подумав Томас. — Не всі ж тут козли». Він ще раз глибоко вдихнув приємний аромат і пішов далі — йому хотілося все як слід роздивитися.
Він попрямував на південний схід Глейду, де в сяк-так збитих дерев’яних загонах розмістилися корови, вівці та свині. І жодного коня.
«Кепсько», — подумав Томас. Від наїзників було б значно більше користі, ніж од бігунів. Коли хлопець наблизився до ферми, то подумав, що іншому житті, ймовірно, він мав справу з тваринами. І запахи, і звуки здавалися йому дуже знайомими.
Певна річ, запах ферми був не такий приємний, як аромати ланів, але Томасові подумалося, що могло бути й гірше. Досліджуючи Глейд, він дедалі більше дивувався вмінню місцевих жителів вести господарство і підтримувати навколишнє середовище в ідеальній чистоті. Його вразила їхня організованість і завзята спільна праця. Годі уявити, на який смітник перетворився б Глейд, коли б усі раптом зледащіли.
Нарешті він опинився в південно-західному куті, неподалік гаю.
Томас саме підходив до ріденьких кволих дерев, за якими починалися густі зарості, коли вловив під ногами ледь помітний рух, що супроводжувався клацанням. Хлопець здригнувся від несподіванки. Дивовижна істота, що віддалено нагадувала іграшкового щура, протупала повз нього і, мигнувши на сонці сталевим блиском, майнула в бік дерев. Коли істота відбігла від Томаса футів на тридцять, він зрозумів, що це був зовсім не щур, а радше ящірка, тільки на шістьох лапках.
Жук-жалюк, осінило Томаса. «З їхньою допомогою за нами спостерігають» — згадав він слова Альбі.
Дивлячись услід істоті, Томас помітив, що вона розсіює поперед себе на землі червонясте світло, ймовірно, з очей. І ще Томас міг заприсягтися, що на кругленькій спині жука великими зеленими літерами написано: «БЕЗУМ». От дивина, непогано б дослідити.
Томас помчав услід за шпигуном, який квапливо віддалявся, і вже за кілька секунд опинився в гущавині дерев, і навколо одразу потемніло.
Розділ 10
Томас не міг повірити, як раптово його накрила темрява. Збоку ліс видавався не таким вже й великим — кілька акрів, не більше. Однак високі товсті дерева росли настільки щільно одне до одного, що крізь густі крони світло майже не проникало. Здавалося, що повітря в гаю має легкий зеленавий відтінок, наче на Глейд раптово опустилися густі сутінки. Видовище заворожувало красою і таємничістю водночас.
Намагаючись рухатися якнайшвидше, Томас дедалі глибше занурювався в непролазні хащі. Тонкі гілки шмагали його по обличчю, а під ногами шарудів товстий шар опалого листя та хмизу. Щоб пройти під здоровенними гілками, доводилося пригинатися мало не до землі, хапаючись за них руками, щоб утримати рівновагу.
Весь цей час Томасів погляд був прикутий до жука-жалюка. І що далі жук заглиблювався в темну лісову гущавину, то яскравішими ставали червонясті вогники.
Хлопець пробіг сто чи сто п’ятдесят футів, ухиляючись від гілок, пригинаючись і раз у раз падаючи на землю, і тут жук стрибнув на найгрубіше дерево та швидко видерся по стовбуру нагору. Та коли Томас добіг до дерева, жук безслідно зник у густому листі, як і не було.
Томас проґавив чортову істоту.
— От гниляк, — прошепотів він майже жартома. Дивно, та це слово зірвалося з вуст цілком природно, ніби він уже ставав глейдером.
Десь праворуч хруснула гілка, і він різко повернув голову на звук. Томас дослухався, затамувавши подих. Знову щось хруснуло — цього разу гучніше, ніби хтось переломив об коліно товсту палицю.
— Хто тут? — уже нервуючи, крикнув хлопець. Голос відбився від листя і луною покотився по лісу. Томас стояв нерухомо, наче приріс до землі. Луна змовкла: запала тиша, що її порушувало тільки віддалене щебетання птахів. Відповіді не було. І нового хрускоту гілок не чулося.
Не надто замислюючись над своїми діями, Томас пішов на джерело звуку. І не намагаючись ховатися, він просувався вперед, з шумом розсуваючи гілки, які, мов пружини, відскакували назад. Він примружився — очі важко звикали до темряви, яка тільки більше загусала, — і пошкодував, що не має ліхтаря. Згадка про ліхтар повернула його до роздумів про втрату пам’яті. Знову в голові виринув предмет з минулого, але Томас не міг прив’язати його до місця, часу, події або людей. Це нестерпно.