Невідомець щосили вкусив його за плече, і Томас скрикнув од болю; викид адреналіну додав йому сил — він уперся долонями хлопцеві в груди і щосили відштовхнув від себе.
Противник упав горілиць, розтрощивши при цьому могильний хрест — пролунав різкий тріск.
Томас навкарачках позадкував, жадібно ковтаючи повітря, й лише тепер зміг як слід роздивитися божевільного нападника.
Це був отой хворий хлопець.
Це був Бен.
Розділ 11
Схоже, Бен ще не цілком видужав відтоді, як Томас бачив його в Домівці. Зараз на ньому були тільки шорти, і біла шкіра, що обтягувала кощаве тіло, нагадувала папір, яким щільно огорнули пучок хмизу; на тілі пульсували зелені набряклі жили, хоча виступали вони вже менше, ніж добу тому. Налиті кров’ю очі дивилися на Томаса так, наче Бен збирався перегризти йому горлянку.
Бен присів, готуючись знову кинутися в бійку. Раптом у правій його руці з’явився ніж. Томас заціпенів од жаху, не вірячи, що це відбувається насправді.
— Бене!
Томас різко обернувся на голос і побачив Альбі — той стояв на краю цвинтаря в темному лісі, скидаючись на привида. Томас із полегшенням зауважив, що Альбі тримає великий лук і, натягнувши тятиву, цілиться просто в Бена.
— Бене, — повторив Альбі, — якщо ти зараз не вгамуєшся, світанку ти не побачиш.
Томас перевів погляд на нападника — той зі злістю дивився на Альбі, облизуючи пересохлі губи. «Що з ним сталося?» — подумалося йому. Хлопець перетворився на справжнього монстра, але чому?
— Якщо вб’єш мене, — заверещав Бен, бризкаючи слиною з такою силою, що вона долетіла до Томасового обличчя, — то вб’єш не того! — він знову перевів очі на Томаса. — Ось цього шлапака ти маєш прикінчити! — в голосі його лунало божевілля.
— Годі вже, Бене, — спокійно промовив Альбі, тримаючи його на прицілі. — Томас щойно в нас з’явився, тож нема приводу для занепокоєння. Ти просто ще не оговтався від Переміни. Ліпше повертайся в Домівку.
— Він не такий, як ми! — вигукнув Бен. — Я бачив його! Він… він — ворог! Ми мусимо його вбити! Дозволь мені випустити йому кишки!
Почувши таке, Томас інстинктивно позадкував. Цікаво, щó Бен мав на увазі, коли сказав, що бачив Томаса? І з якого доброго дива він вирішив, що Томас — ворог?..
Альбі й не ворухнув своєю зброєю, так само тримаючи Бена на прицілі.
— Такі питання вирішувати мені й наглядачам, гнилоголовий! — Альбі тримав лук настільки твердо, немов зіпер його для надійності об дерево. — Заспокойся і забери свою кощаву дупу в Домівку.
— Він хоче повернути нас додому! — вигукнув Бен. — Він хоче вивести нас із Лабіринту! Краще вже відразу кинутись зі Стрімчака! Краще вже одне одному кишки повипускати!
— Що ти верзеш? — сторопів Томас.
— Стули пельку! — вигукнув Бен. — Стули свою погану зрадливу пельку!
— Бене, — тихо промовив Альбі. — Я рахую до трьох.
— Він — ворог! Ворог, ворог, ворог… — наче заклинання, шепотів Бен. Невідривно дивлячись на Томаса, він повільно похитувався туди-сюди, перекладаючи ніж з однієї руки в другу.
— Один.
— Ворог, ворог, ворог, ворог… — Бен посміхався. У лісових сутінках його зуби, здавалося, розсіювали тьмяне зеленаве світіння.
Томасу кортіло розвернутися і втекти, але, паралізований страхом, він не мав сили зрушити з місця.
— Два, — голос Альбі пролунав гучніше і загрозливіше.
— Бене, — скрикнув Томас, намагаючись якось залагодити конфлікт. — Я не… Я взагалі не знаю, що…
Бен видав дикий крик і кинувся вперед, замахнувшись ножем.
— Три!.. — крикнув Альбі.
Виляск відпущеної тятиви. Свист стріли, що розтинає повітря. Бридке чвякання, з яким вона встромляється в тіло.
Бенова голова сіпнулася ліворуч. Розвернувшись, хлопець похитнувся і без жодного звуку впав долілиць, ногами до Томаса. Томас схопився і відступив на кілька кроків. З Бенової щоки стирчала довга стріла. Дивно, але крові натекло значно менше, ніж можна було очікувати, але вона цебеніла, і в лісових сутінках скидалася на чорну нафту. Бен лежав нерухомо, лише конвульсивно сіпався палець на його правій руці. Томас мало не виблював. Невже Бен загинув через нього? Невже це він винен у його загибелі?..
— Ходімо, — сказав Альбі. — Пакувальники завтра про нього подбають.
«Що тут узагалі відбулося?! — думав Томас, дивлячись на бездиханне тіло. — Що я такого зробив цьому малому?»
Він звів погляд, сподіваючись отримати відповіді, та Альбі вже зник, і про його нещодавню присутність свідчило лише похитування гілки на дереві.