— Чуєш про грівера — і в штанці дзюриш? — гигикнув хлопець. — Жижки трусяться? Либонь, не хочеш бути вжаленим?
Знову це слово! Вжалений. Томас спробував відігнати від себе тривожні думки і вказав на сходи, звідки по всьому будинку відлунювали стогони.
— Якщо Ньют там, я повинен з ним поговорити.
Хлопець кілька секунд свердлив Томаса поглядом, потім кивнув.
— А знаєш, ти маєш рацію, Томмі. Мені не слід бути таким грубим з новачками. Ходи нагору. Впевнений, Альбі з Ньютом усе тобі пояснять. Серйозно, йди. І перепрошую.
Він легенько поплескав Томаса по плечу, а потім відступив на крок і жестом запросив пройти. Томас розумів: той щось затіває, — через відсутність певних фрагментів пам’яті він аж ніяк не зробився ідіотом.
— Як тебе звати? — запитав Томас, міркуючи, чи варто взагалі підніматися.
— Галлі. До речі, не дозволяй вводити себе в оману. Справжній ватажок тут — я, а не ті двоє дурних шлапаків нагорі. Добре собі затям. Якщо хочеш, можеш називати мене капітаном Галлі, — вперше він посміхнувся. Зуби пасували до жахливого носа: двох-трьох бракувало, а решту не можна було назвати білими. Сморід з рота Галлі нагадав Томасу щось огидне з минулого життя.
— О’кей, — відповів він, так утомившись від хлопця, що кортіло заверещати і затопити Галлі по мармизі. — Нехай буде капітан Галлі.
Відчувши прилив адреналіну, Томас демонстративно відкозиряв йому.
Над натовпом зірвався приглушений смішок. Галлі почервонів, обернувся, потім знову з ненавистю втупився в Томаса. Його чоло прорізали глибокі зморшки, ніздрі на величезному носі роздулися.
— Давай, піднімайся. І тримайся від мене подалі, баклан, — він знову тицьнув пальцем угору, при цьому не зводячи погляду з Томаса.
— Як скажеш.
Томас іще раз обвів очима оточуючих. Від розгубленості, збентеження і злості до обличчя прилила кров. Ніхто, крім Чака, що стояв у дверях і хитав головою, не ворухнувся, щоб його зупинити.
— Не треба, — сказав хлопчик. — Ти новачок і не маєш права туди йти.
— Ну ж бо, піднімайся! — повторив Галлі. — Чого стоїш?
Томас устиг пошкодувати, що взагалі зайшов у будинок, але бажання поговорити з Ньютом було непереборне.
Він почав підніматися сходами. Кожна сходинка загрозливо рипіла під його вагою, і якби не бажання швидше викрутитися з незручної ситуації, Томас тричі подумав би, чи варто йти далі, ризикуючи провалитися крізь гнилі дошки. Він так і піднімався, здригаючись від найменшого рипіння, досяг майданчика, звернув ліворуч і опинився в довгому коридорі з поруччям уздовж стін і декількома дверима. Тільки з-за одних з них крізь щілину пробивалося світло.
— Переміна! — крикнув Галлі знизу. — Радій, гнилоголовий!
Глузування надало Томасові сміливості, і він, не звертаючи уваги на тріск мостин під ногами й улюлюкання знизу, підійшов до входу в освітлену кімнату, повільно повернув мідну ручку і прочинив двері.
Ньют з Альбі схилилися над кимось, хто лежав на ліжку.
Томас витягнув шию, щоб краще розгледіти пацієнта, і зрозумів, що спричинило такий переполох.
Від побаченого на голові заворушилося волосся, а в горлі застрягла грудка.
Томас дивився всього лише кілька секунд, але вистачило й цього: кінцівки й голі груди хлопця були вкриті густою мережею дивно-зелених набряклих жил, що випирали з-під шкіри, наче мотузки. Тіло сіпалось і корчилося — все у багряних синцях, червоних виразках і кривавих порізах. Налиті кров’ю очі вилазили з орбіт. Картина врізалася Томасу в пам’ять — і тут перед ним виріс Альбі. Виштовхнувши хлопця з кімнати, він зачинив по собі двері, що, одначе, не змогло заглушити стогони і зойки нещасного.
— Що ти тут робиш, зелений?
Томас відчув себе геть кепсько.
— Я… я хотів дещо запитати, — пробелькотів він тремтячим голосом, бо слова застрягали в горлі. Що могло статися з тим хлопцем? Прихилившись до поруччя, Томас утупився в підлогу.
— Ану бігом на сходи, смердюк, — наказав Альбі. — Чак тобі допоможе. І якщо до завтрашнього ранку ти бодай раз трапишся мені на очі, цей день стане для тебе останнім. Я особисто скину тебе зі Стрімчака! Затямив?
Від приниження і страху Томас аж ніби змалів до розмірів щура. Він мовчки прошмигнув повз Альбі й майже бігом спустився по хистких сходинках. Не звертаючи уваги на дітей, що пороззявляли роти від здивування, — а надто на Галлі, — Томас вискочив надвір і схопив Чака за руку.
Томас ненавидів їх. Усіх. Крім Чака.
— Забери мене від них.