Подорож до власного коріння
На гостели потрібно подати до суду за «ейджизм», дискримінацію за віковими ознаками. З якихось причин вони приймають на ночівлю лише молодь; ця вікова планка змінюється, але можна не сумніватися, що сорокалітній не пройде. Чого молодь має користуватися такими привілеями? Невже не досить того, що вона привілейована самою природою?
От узяти хоча б тих обходисвітів із наплічниками, які переважно заповнюють більшість гостелів, — високі, сильні чоловіки та жінки з чистою здоровою шкірою, мало хто з них палить або вживає якусь гидоту, хіба що скрутять собі косяка час від часу. Подорожують екологічним наземним транспортом, нічними потягами, переповненими автобусами далекого сполучення. У деяких країнах їм ще вдається піймати автостоп. Вечорами вони дістаються до своїх гостелів і за вечерею починають одне одному ставити Три Подорожні Запитання: звідки ти походиш? Із якої країни прибув? Куди мандруєш? Перше питання визначає вертикаль, два наступні — горизонталь. Таким способом їм вдається усталити щось на зразок спільної системи координат, і, лише зручно розташувавшись на цій спільній мапі, вони засинають спокійно.
Той, кого я зустріла в потязі, подорожував, як і більшість із них, у пошуках власного коріння. То була доволі складна мандрівка. Його бабуся по лінії матері була російською єврейкою, а дідусь — поляком із Вільна (обоє покинули Росію разом з армією генерала Андерса і після війни оселилися в Канаді); натомість дідусь по лінії батька був іспанцем, а бабуся — індіанкою з племені, назви якого я не пам’ятаю.
Він був на самому початку своєї подорожі, і все це, здається, трохи його бентежило.
Подорожня косметика
Сьогодні кожна пристойна парфумерна крамниця пропонує клієнтам спеціальну серію косметики для мандрівників. У деяких великих магазинах для неї навіть призначена окрема полиця. Тут можна спорядитись усім, що знадобиться в мандрівці, — шампунем, милом у тюбику, щоби прати білизну в готельних ваннах, складаними зубними щітками, кремом для засмаги, спреєм проти комарів, серветками, просоченими пастою для взуття (пропонується ціла гама кольорів), інтимними гігієнічними наборами, кремом для ніг, кремом для рук. Характерною рисою всіх цих вигадливих штучок є їхній розмір — усі ці тюбики, баночки й флакончики не більші, ніж великий палець; у найменшому наборі для шиття вміщаються три голки, п’ять клубочків ниток різного кольору, по три метри у кожному, два білі аварійні ґудзики і шпилька. Особливо зручна річ — лак для волосся у спреї, мініатюрний флакончик уміщається на долоні.
Здається, косметична промисловість визнала феномен подорожі зменшеною копією осілого життя, його іграшковою, дещо інфантильною мініатюрою.
La mano di Giovanni Battista[10]
Світу надто багато. Його варто було б трохи зменшити — замість того, щоб розширювати, помножувати. Варто було б його знову замкнути у маленькій бляшанці, такому собі переносному паноптикумі, і дозволити зазирати туди лише в суботу пополудні, коли всі щоденні справи вже зроблені, коли білизна випрана й випрасувана, а сорочки вишикувані на спинках крісел, коли підлоги випуцувані, а на підвіконні стигне дріжджовий пиріг, посиланий здобною крихтою. Зазирати всередину, ніби до фотопластикона, чудуючись кожній подробиці.
Мабуть, уже запізно. На жаль.
Здається, єдине, що тепер залишається, — це навчитися без кінця вибирати. Бути як отой мандрівник, якого я зустріла в нічному потязі. Він казав, що вряди-годи мусить відвідати Лувр і зупинитися перед єдиною картиною, котру, на його думку, варто бачити. Стати перед картиною Івана Хрестителя і простежити поглядом за його піднесеним угору перстом.
Оригінал і копія
Чоловік у буфеті одного музею колись сказав мені, що ні від чого не отримує такого задоволення, як від спілкування з оригіналом. Ще твердив таке: що більше на світі стає копій, то могутніша сила оригіналу, який часами набуває потуги реліквії. Бо ж насправді важливим стає поодиноке, те, над чим тяжіє приголомшлива загроза знищення. Підтвердженням його слів був гуртик туристів, які поряд у побожному зосередженні споглядали картину Леонардо да Вінчі. Лише вряди-годи хтось, не витримавши напруги, гучно клацав фотоапаратом, і це звучало, наче якесь «амінь», промовлене новітньою цифровою мовою.
Потяг боягузів
Існують потяги, спеціально призначені для того, щоби пасажири в них спали. Там є лише спальні вагони і один вагон-бар, — навіть не ресторан: досить і бару. Такий потяг, наприклад, курсує між Щецином і Вроцлавом. Він вирушає о 22.30 і прибуває о 7.00, але ж дорога не така й далека, якісь триста сорок кілометрів, їх можна було би подолати за п’ять годин. Але не завжди йдеться про те, щоби було швидше, — фірма дбає про комфорт пасажирів. Потяг зупиняється в полях і стоїть серед нічних туманів, такий собі тихий готель на колесах. Не варто мчати наввипередки з ніччю.
Є ще непоганий потяг Берлін — Париж. І Будапешт — Белград. А ще Бухарест — Цюрих.
Гадаю, їх спеціально придумали для тих, хто боїться літати. Ці потяги сором’язливі, краще не зізнаватися, що їздиш ними. Зрештою, їх не надто й рекламують. Це потяги для сталої клієнтури, для того мізерного відсотка людей, які помирають від страху під час кожного злету й приземлення. Для людей зі спітнілими долонями, які безпорадно торсають носовички і хапають стюардес за рукав.
Такі потяги стоять тихенько на бічній колії і не впадають у вічі. (Скажімо, потяг із Гамбурга до Кракова перечікує в Альтоні, сховавшись за рекламами й білбордами). Той, хто їде ним уперше, довго блукає вокзалом, поки його знайде. Тихо триває завантаження. У бічних кишенях сумок і валіз — піжами й капці, косметички, затички для вух. Одяг старанно вішають на спеціальні гачки, а біля крихітних умивальників у шафках ставлять причандалля для чищення зубів. Провідник небавом збиратиме замовлення на сніданок. Чай або кава — такий собі потяговий ерзац свободи. Якби вони придбали дешевий авіаквиток, були б на місці через годину, та ще й заощадили б. Спали б цієї ночі в обіймах коханих, вечеряли би в одній з ресторацій на вулиці Блебль, де подають устриці. Вечірній концерт Моцарта в катедрі. Прогулянка набережною. А так мусять цілковито віддатися подорожі рейками, згідно з віковічним звичаєм предків особисто проїхавши кожен кілометр, кожен міст, віадук і тунель у своїй наземній мандрівці. Неможливо нічого оминути чи перестрибнути. Колесо торкнеться кожного міліметра рейки, на мить зробивши її своєю дотичною, і то буде неповторна конфігурація — кола та рейки, часу й місця, єдина в цілому всесвіті.
Тільки-но цей потяг боягузів без жодного оголошення рушає в ніч, одразу заповнюється бар. Туди бредуть чоловіки на кілька чарок або велике пиво, щоби краще заснути; добре одягнуті ґеї, що стріляють очима, наче кастаньєтами; розгублені вболівальники якогось клубу, окремо від своєї групи, яка полетіла літаком, — безпорадні, наче вівці, що відбилися від отари; подруги, яким за сорок, — ті, залишивши вдома занудних чоловіків, подалися шукати пригод.
Потроху починає бракувати місць, пасажири поводяться, як на великому урочистому прийнятті, вряди-годи ґречні бармени представляють їх одне одному: «Оцей гість їздить із нами кожного тижня», «А це Тед, він каже, що не піде спати, а сам перший упаде з ніг», «Цей пасажир щотижня їздить до дружини, певно, дуже її кохає», а оце пані «Востаннє-їду-цим-потягом».
Серед ночі, коли потяг поволі повзе бельгійськими чи любуськими рівнинами, коли нічний туман густішає і огортає все, у барі з’являється друга зміна — змучені безсонням подорожани, які не соромляться капців на босу ногу. Ці приходять сюди так, ніби віддають себе в руки сліпої долі — хай буде, що буде.