Але, гадаю, нічого поганого з ними не трапиться. Адже вони в русі, летять у чорному просторі, несені потягом крізь ніч. Нікого не впізнавати, не бути ніким упізнаним. Вийти з власного життя, щоби згодом безпечно повернутися.
Покинуте мешкання
Помешкання не розуміє, що трапилося. Помешкання гадає, що господар помер. Відколи затріснулися двері і в замку скреготнув ключ, усі звуки долинають сюди приглушеними, позбавленими тіні й обрисів, наче невиразні плями. Невживаний простір тужавіє, його спокою не порушує жоден протяг, жоден порух фіранок, і в цьому безруху починають кристалізуватися нові несміливі форми, що висять якусь мить між підлогою та стелею в передпокої.
Звісно, тут не може народитися нічого нового, звідки б воно взялося? Це лише імітації знайомих обрисів, що клубочаться й сходять бульбашками, і лише коротку мить утримують форму. Поодинокі епізоди, самі лише жести, як-от відбиток стопи на м’якому килимі, який завжди в одному й тому самому місці з’являється і зникає. Або рука, що над столом імітує писання, цілком незрозумілим способом, бо обходиться без ручки й паперу, і навіть без решти тіла.
Книга безчестя
Та ні, яка там подруга. Я зустріла її на стокгольмському летовищі — єдиному у світі, де є дерев’яна підлога, красивий паркет із темного дуба, випуцуваний, зі старанно допасованими дощечками. Кілька добрячих гектарів північного лісу.
Вона сиділа навпроти мене, випроставши ноги й поклавши їх на чорний наплічник. Не читала, не слухала музику, склала руки на животі й дивилася поперед себе. Мені сподобалося, що вона така спокійна, така цілковито віддана чеканню. Коли я глянула на неї відважніше, вона якраз дивилася на ту вичищену підлогу. Щоб зав’язати розмову, я щось бовкнула — що, мовляв, шкода лісу на підлогу летовища.
Вона відповіла:
— Кажуть, коли будують летовище, то жертвують якусь живу істоту. Щоб не ставалися катастрофи.
У стюардес за стійкою були якісь проблеми. Виявилося, — звернулися вони через гучномовець до нас, зібраних у залі очікування, — що літак перевантажений. Якимось дивним робом у списку опинилося забагато пасажирів. Помилка комп’ютера — ось що тепер є справжнім фатумом. Дві особи, які погодяться летіти завтра, отримають по двісті євро, нічліг в аеропортовому готелі та бон на вечерю.
Люди почали нервово перезиратися. Хтось запропонував: киньмо жереб! Хтось засміявся, але за мить запала прикра мовчанка. Ніхто не хоче залишатися, це ясно. Ми не живемо в порожнечі, кожен має заплановані зустрічі; завтра збираємося до дантиста, а на вечір запросили друзів.
Я глянула на свої черевики. Мені нема куди квапитися. Я не мушу гнатися за часом. Хай час стежить за мною, а не навпаки. І ще — існують різні способи заробляти на життя, то, може, якраз народжується новий вимір праці, ремесло майбутнього, яке врятує від безробіття й засмічення Землі? Можна стояти збоку, заробляти собі на наступний день життя, переспавши ніч у готелі, пити вранці каву й снідати, користаючи з розмаїття йогуртів на шведському столі. Чому б і ні? Я підвелася й рушила до знервованих стюардес. Тієї ж миті жінка, що сиділа поряд, пішла за мною.
— Чому б і ні? — спитала вона.
На жаль, наш багаж уже полетів. Порожній автобус підвіз нас до готелю, ми мешкаємо в затишних кімнатках поряд. Розпаковувати нічого, зубна щітка і чиста білизна — такий необхідний набір. Ще крем для обличчя і цікава книжка. Записник. Буде час занотувати все, записати туди цю жінку:
«Висока, гарно збудована, доволі стегнаста, з невеликими руками. Пишне кучеряве волосся зібране у хвіст, але воно, неслухняне, весь час вибивається й літає довкола, як срібний німб, геть сиве. Проте обличчя в неї — молоде, ясне, веснянкувате. Мабуть, вона шведка, ті не фарбують волосся».
Ми домовилися зустрітися внизу, в барі. Ввечері, після довгого душу й клацання телеканалів.
Замовили біле вино і, обмінявшись вступними люб’язностями та поставивши Три Головні Подорожні Запитання, перейшли до справи. Я спершу оповідала їй про свої паломництва, але небавом відчула, що вона слухає лише з увічливості. Тож я втратила всіляке натхнення — було очевидно, що моя співрозмовниця готує набагато цікавішу історію.
Вона збирає докази, отримала навіть на це ґрант Євросоюзу, але його все одно виявилося недостатньо, так що мусила позичити в батька, який тим часом помер. Відкинула пружинку сивого волосся з чола (я переконалася, що їй не більше, ніж сорок п’ять), і ми за бони авіакомпанії замовили салат, — у переліку була тільки «Ніцца».
Вона говорила, ледь мружачись, що додавало її словам легкої іронії, і кілька перших хвилин я не була певна, чи все це всерйоз. Отже, вона твердила, що на перший погляд світ здається таким розмаїтим. Куди б ти не подався, всюди бачиш різних людей, їхні екзотичні культури, міста, збудовані за різним плануванням і з різних матеріалів. Різними здаються дахи, вікна й подвір’я. Вона настромила на виделку шматочок фети й описувала ним кола в повітрі.
— Але хай тебе не вводить в оману те позірне розмаїття, той павичевий хвіст. Усюди є одне й те саме: тварини. Те, що робить людина з тваринами, — промовила вона.
Спокійно, ніби вкотре повторюючи завчену напам’ять лекцію, вона почала перелічувати: собаки на спеці шарпають надто короткі ланцюги, чекаючи води як спасіння; цуценята, яких тримають на півметровому ланцюзі, на другому місяці життя ще не вміють ходити; вівці котяться взимку на полях, серед снігів; єдине, на що спроможні фермери, це вивозити замерзлих ягнят вантажівками; в ресторанних акваріумах тримають омарів, аби палець клієнта прирік їх на смерть в окропі, а в інших закладах у дворах годують псів на заріз, адже страви з собачого м’яса повертають чоловікам потенцію; курей у клітках визначають за кількістю яєць, які вони знесуть, і вони несуть, у той час як хімічні стимулятори вкорочують їм життя; собак зводять для бійки; мавпам уколюють заразу; на шкірі кроликів тестують косметику; хутра роблять з ненароджених овець. Усе це вона оповідала відсторонено, вкладаючи до рота оливки.
Я запротестувала. Ні, це неможливо слухати.
Тоді вона вийняла з полотняної торбини, що висіла на спинці стільця, стосик аркушів, зшитих пластиковою пружинкою, і простягла мені. Я неохоче погортала — чорна ксероксна фарба, потемнілий папір, текст у дві шпальти, як в енциклопедії чи Біблії. Дрібний друк, примітки. «Рапорти про безчестя». Адреса персональної сторінки в Інтернеті. Від першої миті я знала, що не буду цього читати. Проте чемно поклала зшиток до наплічника.
— Оце я й роблю, — сказала вона.
За другою пляшкою вина розповіла мені, як заслабла на високогірну хворобу під час подорожі до Тибету і мало не померла. Її виходжувала якась місцева жінка, б’ючи у бубон і поячи травами.
Ми ще довго сиділи, наші язики розв’язалися того вечора, спраглі довгих речень і сюжетів, добре змащені вином.
Наступного ранку за сніданком Александра — так звалася та гнівна жінка — нахилилася до мене, поки я була зайнята круасанами, й мовила:
— Справжній Бог — то звіря. Він у тваринах, так близько, ще ми його не помічаємо. Щодня він терпить за нас, повсякчас жертвуючи собою, він годує нас своїм тілом, одягає у свої шкури, дозволяє тестувати на ньому ліки, щоб ми могли жити довше й краще. Так він дбає про нас, такою є його любов.
Я завмерла, дивлячись на її вуста, приголомшена не так цим одкровенням, як тоном, яким вона це промовила — цілком спокійним. І ножем, який байдуже розмащував шар масла по пінястих нутрощах рогалика.
— Доказ є в Ґенті.
Вона висмикнула з полотняної торби листівку і кинула мені на тарілочку.
Я взяла листівку до рук і спробувала добачити якийсь сенс у нагромадженні зображених деталей. Для цього знадобилася б лупа.
— Його неважко роздивитися, — сказала Александра. — Ось посеред міста стоїть катедра, а там, на вівтарі — велика гарна ікона. На ній видно поле, зелену рівнину, десь за містом, а на лузі — простий пагорок. Ось тут, — вказала вона кінчиком ножа, — тут стоїть Звіря в образі білого ягняти, на тому пагорку.