Так, я впізнала картину. Бачила її не раз на якихось репродукціях. «Поклоніння Агнцеві».
— Його правдива сутність розкрита, його сяйлива постать вабить зір і змушує схилити голову перед божистим маєстатом, — провадила далі вона, вказуючи ножем на ягня. — Бачимо, як звідусюди до нього пливе процесія, усі ті люди приходять, аби поклонитися йому, аби глянути на того найскромнішого, найупослідженішого Бога. Ось, глянь, тут володарі, імператори й королі, церкви, партії та парламенти, ремісничі цехи; йдуть матері з дітьми, старці й отроки.
— Навіщо ти це робиш? — спитала я.
Це ясно: щоб написати велику книгу, в якій буде занотовано кожен злочин, від самого початку світу. То буде сповідь людства. Вона вже зробила виписки з давньогрецької літератури.
Путівники
Описування схоже на використання: і те, і те нищить. Блякнуть барви, стираються кути, аж поки те, що описане, починає меркнути, в’янути. Зокрема, це стосується місць. Велетенських руйнувань завдали путівники, то була справжня інвазія, епідемія. «Бедекери» назавжди сплюндрували велику частину планети; видані мільйонними накладами, багатьма мовами, вони знесилили місця, прицвяхували їх, назвали й затерли їхні обриси.
Я теж у своїй молодечій наївності бралася описувати місця. Згодом, коли поверталася до тих місць, коли силкувалася глибоко вдихнути і ще раз захлинутися їхньою інтенсивною присутністю, коли намагалася знову вловити вухом їхній шелест — переживала шок. Правда жорстока: описати й значить знищити.
Тому треба дуже пильнувати. Краще уникати назв, петляти й заплутувати сліди, обережно повідомляти адреси, щоби не спокушати нікого паломництвом. Бо що він там знайде? Мертве місце, пилюку, сухий недогризок.
У згадуваній уже «Книзі синдромів» ідеться про так званий «паризький синдром». Він уражає переважно японських туристів, які відвідують Париж. Його ознаки — шок та численні вегетативні зміни, як-от пришвидшене дихання, серцева аритмія, пітливість і збудження. Трапляються галюцинації. В таких випадках рекомендують уживати заспокійливе та повертатися додому. Ці розлади спричинені зрадою сподівань: Париж, до якого потрапляють туристи, геть не нагадує того міста, яке вони знають із путівників, фільмів і телебачення.
Нові Афіни
Утім, жодна книга не старіє так швидко, як путівник. Гадаю, для індустрії путівників це справжнє благословення. У своїх подорожах я завжди була вірна двом із них, і досі вони для мене найкращі, хоч були створені дуже давно. Найкращі, бо зроджені з правдивої пристрасті та бажання описати світ.
Перший з них постав у Польщі на початку вісімнадцятого століття, коли в Європі пробуджений Розум сягав, може, й більших успіхів. Зате тут — справжня краса й винахідливість. Автор путівника — католицький священик Бенедикт Хмєльовський, народжений десь на Волині. Це Йосип Флавій мрячної провінції, краєсвітній Геродот. Підозрюю, він міг страждати тим самим синдромом, що й я, а проте, на відміну від мене, жодного разу не покинув рідних сторін.
У розділі з довгою назвою «О инших чудовних і необичайних людех на світі: то єсть Анакефалах, сиріч Безголових, о Кінокефалах, сиріч о песій голові, а также о инших чудного кшталту людех» він пише:
«...знайдує ся народ Блемиі названи, коториї Исідорус іменує Лемніос, а те вшицке чловєци ихниі имєша тєлеси о симетриі, глави иміли не зупелниі, єно тваж посреди персов [...] Зась Плиніус, велиїх речи натури пробатор не тилко ови сентимент de Acephalis, alias безглавих людех потвердих, а непоодаль Троглодити в Етиопиі оних локує, албо в Панстві Муринскому. Ове жродла немале шацує Momentum, oculatus Testis [наочний свідок] св. Аугустин, в тамтей Земі (кгди в Ахриці Бискупом Гиппонинскім недалеко одтонд бих) в пелкгримациі свей Віри Кхрестиянскоі семена сіях, рекл в Казаню свим именуємим Еремо до брати Аугустиняни: <Коли був я єпископом у Гіпоні, з декількома братами Христовими вирушив до Ефіопії, щоби вістити св. Євангелію Ісуса Христа; і бачили ми там безліч мужів і невіст без голови, але з великими очима на грудях, решту ж членів подібну до наших> [...] Солінус, многожди приволани аутор писах, же в горах Индийских виділ люде о главах песіх и з гласом песім, alias щеканє. Маркус Полюс в описаню Индийского царства, твердих, же на острові Ангамен споткав люде о песіх главах и зубех, ових же вспомина Одорікус Еліанус, кн.10, населих их во пустині в Кнеях Египскіх. Ове чудища людске Плиніус менує Цинаналогос, Аулюс, Гелліус, Исідорус менує ове Циноцефалос, сирєч пся глава. [...] Князь Миколай Радзивіл в свеі Перегринациі, лист 3 писах, же мав при собі двох Циноцефалів, мужи з песіми глови, и спровадил ових до Еуропи.
Tandem oritur questio [отже, виникає питання]: Чи такові чюдне люде здольні до збавеня? На ове квестиї отрекл Святні Аугустин, Катедри Гіппонинской Оракул, же чловек, кгдиколвек нарождени, єжели правдиви чловек, єсть створене роузумне, има душу, навет гдиби одмінну од нас постать имал, а также колор, глас, поступованє, істи чловек есть, од Адама праотца виводящися, вшак збавєня сарах».
Другий путівник — то «Мобі Дік» Мелвілла.
А коли ще вряди-годи мати доступ до Вікіпедії, цього цілком достатньо.
Вікіпедія
видається мені найчеснішим пізнавальним проектом людства. Він прямо нагадує нам, що все знання про світ походить із людської голови, як Афіна з голови бога. Люди вносять до Вікіпедії все, що знають самі. Якщо проект удасться, тоді ця енциклопедія, котра все ще дотворюється, буде найбільшим чудом світу. У ній опиниться все, що ми знаємо, кожна річ, дефініція, подія, кожна проблема, яка турбувала людський розум; ми цитуватимемо джерела й подаватимемо посилання. Таким способом ми ткатимемо власну версію світу, огортатимемо земну кулю нашою оповіддю. Ми вмістимо там усе. Тож берімося за роботу! Хай кожен напише хоча б одне речення про те, на чому він найкраще знається.
Але часом я не певна, чи все вдасться. Адже записати туди можна лише те, що ми спроможні вимовити, те, що можна ввібгати в слова. Тож енциклопедія аж ніяк не міститиме всього.
Гадаю, задля рівноваги мусить існувати якесь інше зібрання знань — те, чого ми не відаємо, їхній зворотний бік, підкладка, яку годі втиснути в покажчики й каталоги, яку не виловить жодна пошукова система; адже крізь її безмір неможливо йти, ступаючи по словах, доводиться ставати поміж ними, просто в ущелини, що розверзаються між поняттями. Щоразу нога ковзає і крок закінчується падінням.
Здається, єдиним можливим рухом є рух углиб.
Матерія та антиматерія.
Інформація та антиінформація.
Громадяни світу, час братися за перо!
Ясмін, приємна мусульманка, з якою я колись пробалакала цілий вечір, розповідала мені про свій проект: вона збирається заохотити всіх людей у своїй країні писати книжки. Для того щоб написати книжку, казала вона, потрібно зовсім небагато — трохи вільного часу після роботи. Навіть не обов’язково мати комп’ютер. У такої відважної людини завжди може вийти бестселер, і тоді її зусилля будуть винагороджені суспільним визнанням. Це найкращий спосіб вирватися зі злиднів, казала вона. І зітхала: якби ще ми всі читали книжки одне одного. Заснувала форум в Інтернеті. Здається, до нього вже приєдналося кількасот осіб.
Мені дуже до вподоби, коли читання книг трактується як братерський та сестринський обов’язок перед ближніми.
Психологія подорожі. Lectio brevis I