Люди прибували на острів із трьох причин. Перша — коли просто живеш тут. Друга — коли ти гість Режисера. А третя причина — коли хочеш зробити собі світлину на тлі вітряка.
Пором плив двадцять хвилин. Тим часом деякі пасажири повиходили з авт і запалили цигарки, хоча це й заборонено. Інші стояли, спершись на поруччя, і просто дивилися на воду, аж доки їхні розгойдані зіниці не зачепилися за протилежний берег. Через мить, збуджені запахами суходолу, своїми архіважливими завданнями й обов’язками, вони зникнуть у прибережних вуличках, розпливуться, наче дев’ятий вал, що, сягнувши найдалі, просочується в землю й ніколи вже не повернеться до моря. Замість них накочуються інші. Ветеринар в елегантному пікапі — він заробив собі на нього, стерилізуючи котів. Шкільна екскурсія — учні вивчатимуть флору й фауну острова в рамках занять із природознавства. Фургон із вантажем бананів і ківі. Група телевізійників, що їдуть брати інтерв’ю в Режисера. Сім’я Ґ., яка вертається від бабусі. Двійко інших затятих велосипедистів їдуть на зміну тим двом першим.
Під час розвантаження й завантаження, які тривали майже годину, Ерик викурював кілька сиґарет і намагався не впасти у відчай. Далі пором повертався на острів. І так вісім разів, із двогодинною перервою на обід, яку Ерик коротав завжди в одному й тому самому барі. Одному з трьох на острові. Після роботи купував картоплю, цибулю й свинячу грудинку. Цигарки й алкоголь. Намагався не пити до обіду, але до шостого рейсу був уже вгашений.
Прямі лінії — як же це принизливо. Як вони нищать розум. Підступна геометрія, що перетворює нас на ідіотів, — туди-сюди, без кінця. Така собі пародія подорожі. Вирушити, щоб одразу повернутися. Розігнатися й за мить уже гальмувати.
Так само було й з Ериковим шлюбом, коротким і бурхливим. Марія, розлучена жінка, працювала в крамниці й мала сина, який навчався в місті, в школі-інтернаті. Ерик переїхав жити до неї, до її чепурного, затишного будиночка з величезним телевізором. Марія мала гарну фігуру, досить пишні форми, світлу шкіру й носила вузькі «леґінси». Швидко навчилася готувати картоплю з грудинкою, додаючи до неї майоран і мускатний горіх. Ерик тим часом кожного вільного дня рубав дрова для каміна. Тривало це півтора року. Невдовзі йому остогидло всякчасне шемрання телевізора, яскраве світло, ганчірка біля дверей, на яку потрібно було ставити заболочене взуття, нарешті, той мускатний горіх. Після того, як він кілька разів напився і з піднятим пальцем промовляв до моряків, Марія вигнала його з дому, а сама небавом переїхала на материк, до сина.
Сьогодні перше березня, попільна середа. Ерик, розплющивши очі, побачив сірий світанок і мокрий сніг за вікном, який залишав на шибках широкі патьоки. Подумав про своє колишнє ім’я. Він уже його майже забув. Промовив уголос, і йому здалося, ніби його покликав хтось чужий. У голові відчувалася знайома важкість після вчорашньої пиятики.
Варто знати, що китайці мають два імені. Одне домашнє, сімейне, ним кличуть дитину, щоб насварити чи, навпаки, похвалити — тоді це ім’я пестливо здрібнюють. Проте коли дитина виростає, вступає у життя, вона прибирає собі інше ім’я — зовнішнє, світське, ім’я-персону. Вона надягає його, наче мундир, наче рясу, наче в’язничну робу чи костюм на офіційне прийняття. Це ім’я просте й легко запам’ятовується. Воно — візитівка.
Найкраще, коли це ім’я — інтернаціональне, універсальне, відоме всім. Геть локальність наших імен! Геть Олдржихів, Сунь їнів, Казімєжів та Юріїв, геть Блаженів, Лю та Міліц! Хай живуть Майкл, Джудіт, Анна, Ян, Сем та Брик!
Але сьогодні Брик відгукнувся на старе ім’я: Я тут.
Ніхто цього імені не знає, то й я не називатиму.
Чоловік на ім’я Брик надягнув зелений мундир із емблемами «Об’єднаних Поромів Півночі», прочесав пальцями бороду, вимкнув опалення у своєму будиночку-ліліпуті й рушив трасою. Потім, чекаючи у своєму акваріумі, поки завантажиться пором, а сонце нарешті зійде, він випив банку пива й запалив першу цигарку. Помахав згори Елізі та її донечці, ніби перепрошуючи, що вони сьогодні не потраплять до садка.
Коли пором відчалив і був уже на півдорозі до протилежного берега, він несподівано завагався й повернув у відкрите море.
Не всі одразу збагнули, що відбувається. Хтось, надто звичний до рутини прямих ліній, тупо і байдуже спостерігав за тим, як зникає берег, — мабуть, рацію мав Брик, коли казав сп’яну, що подорожування поромами випрямлює мозкові звивини. Інші зорієнтувалися лише згодом.
— Ерику, ти що виробляєш? Завертай негайно! — крикнув до нього Альфред, а Еліза підхопила своїм високим писклявим голоском:
— Люди запізняться на роботу...
Альфред спробував піднятися нагору до Ерика, але той передбачливо зачинив дверцята кабіни і повернув ключ у замку.
Бачив згори, як усі водночас виймають мобільні телефони і дзвонять, щось обурено гукають у порожній простір, нервово жестикулюють. Брик здогадувався, що вони кажуть. Що запізняться на роботу, що цікаво, хто їм виплатить компенсацію за моральну шкоду, що не варто брати на роботу таких п’яниць, що вони завжди знали, що це так закінчиться, що своїм роботи бракує, а вони приймають якихось іммігрантів, що такі хоч би не знати як добре вивчили мову, то все одно...
Ерика це нітрохи не хвилювало. Він із задоволенням спостеріг, що незабаром усі заспокоїлися, посідали на свої місця й дивилися, як світає в небі, як з-поміж хмар просто у води спадають красиві снопи світла. Лише одна річ стривожила Ерика — яскраво-синій плащик Елізиної донечки. Кожному морському вовкові відомо, що це поганий знак. Але Ерик лише поморгав очима й забув про цю прикрість. Узяв курс на океан і зійшов до пасажирів з ящиком кока-коли й батончиками, які приготував заздалегідь. Вочевидь, ця перекуска їх трохи підбадьорила, бо діти вгамувалися, задивившись у далекий берег острова, а дорослі почали виявляти дедалі більшу цікавість до подорожі.
— Який ти взяв курс? — фахово запитав його молодший з братів Т. і відгикнув колою.
— За скільки часу ми випливемо у відкрите море? — допитувалася Еліза, вихователька.
— Ви подбали про запас пального? — поцікавився старий С., той, що хворів на нирки.
Принаймні, Ерикові здавалося, що вони говорять саме це. Він намагався не дивитися на них, не хвилюватися. Вперся зором у лінію обрію, яка розділила його зіниці на дві половини, — лінію, що була темніша за воду й ясніша за небо. Пасажири й собі вщухли. Пливли у майже цілковитій тиші, аж поки її не прорізав гуркіт гелікоптера й завивання поліційних човнів.
— Є речі, які відбуваються самі собою, є подорожі, які починаються й закінчуються вві сні, і є мандрівники, які відгукуються на нерозбірливий заклик власної тривоги. Перед вами — один із них, — так розпочав свою промову адвокат, який захищав Ерика на його короткому процесі.
На жаль, його зворушливий виступ не справив сподіваного враження, і наш герой знову на певний час загримів до в’язниці — сподіваюся, з користю для себе. Бо у нього все одно нема іншого життя, крім цього, розгойданого, позиченого в моря з його таємничими припливами і відпливами.
Але це ми залишимо поза увагою.
Проте коли б хтось, послухавши цю історію, захотів спитати мене, коли б запрагнув розвіяти свої сумніви й упевнитися в тому, що почув саму лише правду й нічого, крім правди, коли б, схопивши мене за плече, струснув нетерпляче й вигукнув: «Благаю, скажи, чи ти справді переконана, що ця історія в самій підставі своїй правдива? Будь ласкава, пробач мені, якщо я надто нав’язливий», то я пробачила б і відповіла: «Поможи мені, Боже; присягаюся честю, що історія, яку я вам, пані й панове, оповіла, є в суті своїй та в загальних рисах правдивою. Я знаю це напевне — вона точно сталася на нашій земній кулі. Я сама стояла на палубі того порома».