Гігієнічні прокладки
На кожній упаковці гігієнічних прокладок, які я придбала в аптеці, була подана коротка інформація:
Термін «летологіка» значить стан, коли неможливо пригадати потрібне слово.
Ропографія — малярський термін, яким означують уважність митця у зображенні дрібних деталей.
Рипарографія — це малярство, яке зображує бридке й мертвоту.
Леонардо да Вінчі винайшов ножиці.
У ванній, коли я розпаковувала пачку з тими прецікавими повчаннями, на мене зійшло осяяння: це ще одна частина того проекту великої енциклопедії, яка має містити все. Тому я повернулась у те саме місце й відшукала на полицях чудну фірму, яка вирішила поєднувати необхідне з корисним. Який сенс задруковувати папір квіточками чи полуничками — адже він був створений як носій ідей. Папір для пакування — це марнотратство, його треба заборонити. Якщо вже й запаковувати, то лише в романи й поеми, до того ж так, щоб те, що на упакуванні, і те, що всередині, було якось пов’язане.
Починаючи від тридцятого року життя, людина поволі меншає зростом.
Щороку від удару ослячого копита гине більше людей, ніж в авіакатастрофах.
Якщо опинитися на дні колодязя, то зірки можна побачити навіть удень.
Чи знаєш ти, що одного з тобою дня народилося дев’ять мільйонів людей на планеті?
Найкоротша війна в історії відбулася між Занзібаром та Англією 1896 року. Вона тривала лише тридцять вісім хвилин.
Якби земна вісь була нахилена лише на один градус більше, на нашій планеті не було б життя, адже біля екватора було б надто гаряче, а біля полюсів — надто холодно.
Через обертання земної кулі будь-яка кинута річ полетить далі на захід, ніж на схід.
Людське тіло зазвичай містить достатньо сірки, щоби вбити собаку.
Арахібутирофобія — це страх того, що арахісове масло прилипне до піднебіння.
Але найбільше мене вразило оце:
Найсильнішим м’язом людського тіла є язик.
Реліквії.
Peregrinatio ad loca sancta[11]
1677 року в празькому соборі Святого Віта можна було оглянути: перса святої Анни, ціленькі й неушкоджені, замкнуті в кришталевій посудині; голову священномученика Стефана; голову Івана Хрестителя. У костелі Святої Терези черниці показували всім цікавим померлу тридцять років тому монахиню, яка сиділа за ґратками, чудово збережена. У єзуїтів можна було побачити голову святої Урсули, а ще капелюх і палець святого Ксаверія.
За сто років до того один поляк, діставшись Ла Валетти на Мальті, писав, що місцевий священик, котрий був його провідником по місті, показав йому «palmam dextram integram [цілу правицю] преподобного Иоана Кхрестителя, свіжу, якгби внет пред тим од тіла одтята була, і отвориши кхрусталь, дал ми оную негодними устми моіми цаловати, жесь я грішовни за найвєнькше за живота свего дознане мав, благословенє Господнє. Также дав цаловати мні кавалок носа того преподобного, в цілости ногу святого Lazari Quadriduani, персти святой Магдалини, шмат глави святой Урсули (леч дивовалем ся, бом і Кьолні над Рейном зупелну главу ту видів і дотикав негодними усти свими)».
Танець живота
Після вечері офіціант квапливо подав каву і повернувся в глиб залу, за барну ляду; він також буде дивитися.
Ми мимохіть стишили голоси, бо світло вже почало гаснути, і поміж столики вбігла молода жінка, яка ще кільканадцять хвилин тому курила на вулиці. Тепер вона стала між людьми за столиками, труснула розпущеним чорним волоссям. У неї були густо нафарбовані очі, її яскравий ліф, обшитий на грудях дукатами, переливався всіма кольорами воднораз — він, певно, сподобався б кожній дитині, кожній дівчинці. Браслети на руках дзвеніли й побрязкували. Довга спідниця спливала від стегон до босих стіп. Дівчина була дуже гарна, її зуби вилискували білістю, як видиво, очі зиркали виклично, цей погляд бентежив і не дозволяв усидіти на місці, хотілося встати, закурити, хотілося руху. Жінка танцювала в ритмі бубнів, її стегна хизувалися собою, викликали на герць кожного, хто посмів би засумніватися в їхній силі.
Якийсь чоловік урешті прийняв виклик і відважно пішов у танок — турист, у бермудах, він не пасував до її дукатів, але старався, крутив стегнами з правдивою пристрастю, а його приятелі за столиком збуджено тупотіли й присвистували. Потім до танцю приєдналися двоє молодих дівчат — у джинсах, худі як тріска.
Той танок у дешевому барі був святий. Так ми це відчували — я і та друга жінка, моя приятелька.
Коли ввімкнулося світло, ми виявили, що наші очі повні сліз, і ми знічено витираємо їх хустинкою. Збуджені чоловіки з нас жартували. Але я знала, що зворушення, з яким жінки споглядали танок, було певнішим шляхом до його осягнення, ніж збудження чоловіків.
Меридіани
Жінка на ім’я Інґібйорґ мандрувала вздовж нульового меридіана. Вона походила з Ісландії, а свою подорож почала на Шетландських островах. Нарікала, що неможливо, звісно, рухатися по прямій, адже ти цілковито залежиш від доріг і залізниць, від курсів рейсових теплоходів. І все ж вона вперто трималася принципу: лише на південь, зиґзаґом, лавіруючи вздовж цієї лінії.
Вона розповідала з таким запалом, так барвисто, що мені якось незручно було запитати її, навіщо вона це робить. Зрештою, в таких випадках завжди відповідають одне й те ж: а чому б і ні?
Поки жінка розповідала, я уявила собі краплю, яка поволі скочується поверхнею кулі.
А втім, ця ідея і далі мене бентежить. Адже меридіана насправді нема.
Unus mundus[12]
Є в мене подруга, поетеса, котрій, на жаль, ніяк не вдавалося прожити з власного писання. Та й кого прогодують вірші? Отож вона влаштувалася на роботу в одне туристичне бюро, а що дуже добре говорила англійською, їй доручили бути Гідом для американських туристів. У цій справі вона чудово себе зарекомендувала, тож їй доручали найвимогливіших гостей. Вона зустрічала їх у Малазі, а потім усі разом пливли до Тунісу. Був то зазвичай невеликий гуртик, близько десяти осіб.
Її тішили такі замовлення, траплялися вони в середньому двічі на місяць. Їй подобалося спокійно ночувати в найкращих готелях. До екскурсій пам’ятками мусила готуватися сама, тому багато читала. Іноді крадькома писала. Бувало, що її навідувала якась незвичайна думка, речення чи асоціація, і тоді вона мусила це записати, аби не втратити назавжди. Пам’ять із віком хибує, в ній розростаються діри. Тож вона вставала і йшла до туалету, записувала, сидячи на унітазі. Часом писала на руці, лише окремі літери, мнемотехніка.
Вона не була спеціалістом з арабської культури, але особливо через це не тривожилася, бо її туристи теж ними не були. Вона вивчала літературу й лінгвістику.
— Не клеймо дурня, — казала вона. — Світ один.
Не обов’язково бути спеціалістом, достатньо мати уяву. Іноді, коли траплялися якісь перерви у мандрах, коли доводилося годинами сидіти в скупому затінку, в місці Ніде, бо у джипі порвався тросик, вона мусила чимось розважати своїх клієнтів. І тоді починала оповідати історії. Цього від неї чекали. Дещо брала у Борхеса і трошки прикрашала, драматизувала. Дещо — з «Казок тисячі й однієї ночі», але й тут завжди докидала щось від себе. Казала, що треба шукати історії, котрих іще не встигли сфільмувати, і таких виявлялося доволі багато. Усьому вона додавала арабського колориту, розводилася про деталі одягу, страви, масті верблюдів. Мабуть, слухали її не надто уважно, бо коли вона кілька разів переплутала якісь історичні факти, ніхто на це не звернув уваги. Тож вона врешті-решт перестала зважати на факти.