Гарем (оповідь Менчу)
Словами не опишеш лабіринтів гарему. А коли не словами, то, може, бджолиними стільниками, закрученим укладом кишок, нутрощами тіла, вушними проходами; спіралями, тупиковими відгалуженнями, червоподібними відростками, м’якими круглястими тунелями, що закінчуються біля самого входу до таємної кімнати.
Осереддя сховане глибоко, як у мурашнику, це покої султанової матері, м’які, наче утроба, встелені килимами, окурені фіміамом, охолоджені водою, що дзюркоче підвіконнями, наче руслами струмків. Поруч містяться кімнати малолітніх синів; вони-бо поки що також жінки, вони занурені в жіночу стихію, доки ініціація остаточно не перетне мечем їхню пуповину. Далі відкриваються внутрішні подвір’я зі складною ієрархією кімнаток для наложниць: що менше жінку жадають, то вище вона мешкає, здається, наче її забуте чоловіком тіло таємничим способом перемінюється в ефірну ангельську сутність. Найстарші жінки мешкають уже під самим дахом — небавом їхні душі полинуть до неба, а тіла, колись такі знадливі, всохнуть, наче імбир.
Серед тієї пишноти коридорів, сіней, таємних ніш, кружґанків і двориків розташувалися спальні молодого володаря; кожна з них обладнана королівською лазничкою, де в розкоші й рівновазі духу він може віддаватися спокійній королівській дефекації.
Щоранку його випускають із материнських обіймів у світ, наче дитину-переростка, яка, попри свій вік, щойно вчиться ходити. Вбраний у святковий халат, він грає визначену йому роль, щоби надвечір із полегкістю повернутись у власне тіло, у власні нутрощі, у м’які піхви своїх наложниць.
Вертається з палати старійшин, звідки керує пустельною країною. Приймає посланців і веде політику благенької крихітної державки, політику даремну й безнадійну. Новини жахають. Кривавий конфлікт трьох великих держав не залишає шансів, доведеться, наче в рулетці, зробити ставку на один із кольорів, стати на чийсь бік. Невідомо, до чого дослухатися — до місця навчання, сентименту до культури, спорідненості мов? Ще більшої непевності додають гості, котрих він приймає щоранку. Це ділки — купці, консули, порадники-шептуни. Сідають перед ним на гаптованих подушках, втирають спітніле чоло — завжди прикрите корковим шоломом, воно лишається дивовижно білим, наче підземні кореневища, знак диявольської природи цих людей. Інші, закутані в тюрбани й хустки, перебирають довгі бороди, не усвідомлюючи, що цей жест зраджує лише одне — брехню й крутійство. Всі мають до нього якусь справу, пропонують своє посередництво в перемовинах, нашіптують єдино правильний вибір. Йому вже від усього цього болить голова. Державка невелика: кількадесят поселень-оаз серед кам’янистої пустелі. Єдине джерело природних багатств — відкриті соляні копальні. Немає виходу до моря, немає портів, стратегічних мисів чи проток. Мешканки цієї маленької країни вирощують в’язіль, сезам і шафран. Їхні чоловіки проводять мандрівників і купців пустельними караванами на південь.
Його ніколи не вабила політика, він узагалі не розуміє, чому його великий батько вирішив присвятити їй ціле своє життя, що такого він у ній знайшов. Безумовно, він зовсім інакший, ніж батько, що, десятиліттями воюючи з пустельними кочівниками, збудував цю невеличку країну. Його обрали з-поміж багатьох братів спадкоємцем престолу лише тому, що його мати була найстаршою серед дружин і дуже амбіційною. Мати дала йому владу, котрої сама була позбавлена з біологічних причин. Його брата, який був серйозним конкурентом, спіткало нещастя — загинув від укусу скорпіона. Сестер можна не брати до уваги, з ними він майже не знайомий. Коли він дивиться на жінок, завжди пам’ятає, що кожна з них може виявитися його сестрою, і це чомусь його заспокоює.
У раді старійшин, цьому понурому гуртку бородатих чоловіків, він друзів не має. Щойно він з’являється у залі нарад, старійшини раптово змовкають, тож його переслідує відчуття, мовби вони снують проти нього змову. Мабуть, так і є. Потім, після ритуальних привітань, вони беруться до обговорення справ і метають у його бік погляди, що ледве приховують погорду й неприязнь. Хоча самі старійшини домагаються поваги. Подеколи йому здається — на жаль, дедалі частіше, — що ці швидкі погляди таять у собі ворожість цілком матеріальну, гостру, як ніж, і насправді старійшинам не йдеться про його відповідь, про його «так» чи «ні»: вони хочуть перевірити, чи він узагалі ще має право займати це привілейоване місце посередині зали. І чи цього разу він вимовить хоч щось.
Чого вони від нього чекають? Він не встигає стежити за їхніми взаємними перекрикуваннями, за їхніми виливами емоцій, не розуміє логіки їхніх міркувань. Він звертає увагу радше на красивий шафрановий тюрбан одного з них (це, здається, міністр ресурсів прісної води) або на особливо злісний вигляд іншого — важко не зауважити, яке мертвотно-бліде його обличчя, оточене кошлатою сивою бородою. Він, мабуть, хворий і небавом помре.
«Померти» — це слово сповнює молодого правителя непереборною відразою; недобре, що він про це подумав, тепер відчуває, як у його роті збирається слина, а горло злегка судомить: підступна протилежність оргазму. Треба звідси тікати.
Він уже знає, що зробить, але тримає все у таємниці від матері.
Мати приходить до нього пізніми вечорами, але навіть вона, перш ніж увійти, мусить попросити дозволу у двох його довірених охоронців, євнухів, чорних, як ебенове дерево, — Ґоґа й Маґоґа. Вона відвідує сина, коли той коротає приємні миті в обіймах своїх маленьких друзів, сідає в його ногах на красивій тканій подушці, побрязкує браслетами. Рухаючись, вона ширить довкола себе пряні пахощі олійок, що ними натирає своє старече тіло. Каже, що вона про все знає і допоможе йому в мандрівці, якщо він пообіцяє, що візьме її з собою. Питає, чи усвідомлює він, що, залишивши матір тут, прирече її на смерть.
— У пустелі живуть наші вірні родичі, вони напевне нас приймуть. Я вже вислала до них вістуна з цією новиною. Перечекаємо там найгірші часи, а згодом, перевдягнувшись і взявши коштовності й золото, подамося на захід, до портів, щоб утекти звідси назавжди. Оселимося в Європі, але не надто далеко, аби за гарної погоди було видно африканський берег. Я ще няньчитиму твоїх дітей, сину, — каже вона. Можливо, вона й справді вірить у втечу, але онуків — напевно ні.
Що тут скажеш. Молодий володар погладжує шовковисті голівки дітей і погоджується.
Але у вулику не буває таємниць, усі вістки розбігаються стільниками в шести напрямках, проникають крізь каміни й вбиральні, сходи й подвір’я. Ширяться разом із теплим повітрям, що здіймається над чавунними казанами, де палять деревним вугіллям, щоби легше було пережити зимові холоди. Вітри, що віють із глибини континенту, з гір, бувають такі морозяні, що сеча у майолікових нічних горщиках вкривається шкоринкою льоду. Чутки сягають кімнат наложниць, і всі вони, навіть оті ангелоподібні з найвищих поверхів, починають пакувати своє скромне манаття. Вони перешіптуються, вже відтепер сваряться за місце у каравані.
Протягом кількох наступних днів палац ожив, тут уже давно не було такого пожвавлення. Володар чудується, що ніхто нічого не помічає — ані Пурпуровий Тюрбан, ані Миршава Борода.
Володар міркує собі, що вони дурніші, ніж він гадав.
Вони ж мають на думці те саме — що їхній повелитель виявився тупішим, ніж вони сподівалися. Що ж, менше буде його шкода. Адже з заходу насувається потужна армія, водою й суходолом, — шепочуть вони між собою. Кажуть, це хмарище людей. Кажуть, вони оголосили священну війну цілому світові й тепер збираються звоювати нас. Найбільше ж їм потрібен Єрусалим, там спочиває прах їхнього пророка. Проти них нічого не вдієш, вони ненаситні й готові на все. Руйнують наші доми, ґвалтують жінок, підпалюють господи, оскверняють мечеті. Порушують усі домовленості й угоди. Вони пожадливі й підступні. Нема сумнівів: тут річ не в похованні, ми віддали б їм який завгодно інший гріб, прошу дуже, гробів у нас досить. Якщо їх цікавлять цвинтарі, хай собі забирають. Але тепер цілком очевидно, що це лише привід; їм ідеться не про мертве, а про живе. Щойно їхні кораблі причалять до нашого берега, вибілені сонцем далекого рейсу, вибляклі від морської солі, що вкриває їхню шкіру тоненьким шаром, вони перекрикуватимуться пронизливою горловою мовою — не вміють-бо говорити по-людському, не вміють читати людських літер, — і кинуться до наших міст, вивалюватимуть двері домів, розбиватимуть дзбани з олією, спустошуватимуть наші комори і пхатимуть руки — тьху! — в шаровари наших жінок. Не вмітимуть відповісти на жодне наше привітання, дивитимуться скляними очима, їхні світлі очі будуть прозорі й бездумні. Кажуть, буцімто їхнє плем’я народилося на дні моря, його виховали хвилі й срібні риби; вони й справді нагадують шматки дерева, викинуті на берег, їхня шкіра має барву кісток, якими надто довго гралося море. Інші ж твердять, що це неправда: як же міг у такому разі їхній правитель, чоловік із червоною бородою, втопитись у хвилях ріки Селеф?