Оповідав мені чоловік, що розводив ослів.
З осликами така річ, що вони — доволі дорога інвестиція, котра окупається довго і тяжко. У мертвий сезон, коли нема туристів, треба мати за що їх нагодувати, подбати про їхню шерсть, щоби були охайні. Оцей темно-коричневий — то самець, голова родини. Його кличуть Апулеем, так його назвала одна туристка. А цей — Жан-Жак, хоч то й самиця, а отой, найсильніший — Жан-Поль. У мене є ще кілька з того боку дому. Тепер не сезон, і працюють лише два. Але коли починається рух від самого світання, я приводжу їх на місце, перш ніж поз’їжджаються автобуси.
Найгірші американці, бо вони здебільшого страждають надмірною вагою. Їх ледве втримує навіть Апулей. Вони вдвічі тяжчі, ніж інші люди. Осел — розумне створіння, він одразу оцінює вагу і зазвичай нервується, щойно вони починають виходити з автобуса, розпарені, з великими плямами поту на футболках, у шортах до колін. Мені здається, осел вирізняє їх за запахом, і починаються проблеми, навіть якщо їхні розміри виявляються стерпними. Осел хвицає ногами, верещить, відверто ухиляється від роботи.
— Але все-таки мої тварини добрі, я сам собі їх виховав. Нам важливо, щоб у наших клієнтів лишилися гарні спогади. Сам я хоч і не християнин, але розумію, що це кульмінаційна точка їхньої мандрівки. Вони приїжджають сюди, аби верхи на моїх ослах відвідати місце, де якийсь Іван охрестив їхнього пророка водою з ріки. Звідки вони знають, що це було саме тут? Кажуть, так написано в їхній книзі.
Представники мас-медіа
Вранці був замах. Одна людина загинула, кількох поранено. Тіло вже забрали. Поліція оточила місце біло-червоною пластиковою стрічкою, за якою на землі виднілися величезні плями крові, над ними кружляли мухи. Лежав мотоцикл, біля нього мінилася кольорами калюжа бензину; поруч — пакет із фруктами, розкидані мандаринки, брудні, закіптюжені, далі якісь ганчірки, сандалія, кепка незрозумілого кольору, частина мобільного телефону; там, де колись був екран, тепер зяяла діра.
Гурт людей стояв біля стрічки й дивився з жахом. Говорили мало, впівголоса.
Поліція не поспішала прибирати місце, от-от мав приїхати журналіст із якогось важливого телеканалу, щоб зняти репортаж. Йому нібито особливо залежало на плямах крові. Подейкували, що він уже в дорозі.
Реформи Ататюрка
Якось одного вечора, вже лежачи в ліжку після цілого дня ходіння, розглядання і слухання, я пригадала собі Александру та її рапорти. Мені зненацька стало її бракувати. Я уявила собі, що вона в тому самому місті, що й я, спить, поклавши торбу біля ліжка, оточена німбом свого волосся. Апостолка, Александра Справедлива. Я знайшла в наплічнику її адресу і записала для неї одне Безчестя, про яке я тут довідалася.
Коли у двадцятих роках минулого століття Ататюрк проводив свої відважні реформи, Стамбул був містом напівдиких бездомних собак. Витворилася навіть особлива порода — пес середнього розміру, короткошерстий, світлої масті, білої чи кремової, або ж із плямистою комбінацією цих двох кольорів. Собаки жили в портових доках, поміж кав’ярнями й ресторанами, на вулицях і площах. Поночі рушали на полювання у місто, гризлися, порпалися в смітті. Відкинуті, вони повернулися до старих природних повадок — об’єднувались у зграї, обирали самиць-вожаків, як вовки чи шакали.
Проте Ататюрк заповзявся зробити з Туреччини цивілізовану країну. Впродовж кількох днів спеціальні загони виловили тисячі собак і вивезли їх на безлюдні й голі острівці неподалік. Там і випустили. Позбавлені прісної води та їжі, собаки протягом трьох-чотирьох тижнів зжирали одне одного, а мешканці Стамбула, особливо відвідувачі рибних ресторанів на узбережжі та власники будинків, чиї балкони виходили на Босфор, чули з островів виття, а згодом мусили вдихати хвилі жахливого смороду.
Вночі мені почали спадати на гадку все нові й нові докази вини, мене аж кидало в піт. Ось, приміром, цуценя, що замерзло, бо за буду йому правила перекинута догори дном бляшана ванна.
Каліюґа
Світ стає дедалі темнішим, — розмовляли поруч зі мною двоє чоловіків. Я зрозуміла, що вони якраз летіли до Монреаля на конгрес океанографів та геофізиків. Із шістдесятих років інтенсивність сонячного світла, за їхніми словами, зменшилася на 4 проценти. Світло слабшає в середньому зі швидкістю близько 1,4 процента в десять років. Це явище не таке інтенсивне, щоби ми могли неозброєним оком його помітити, його виявили радіометри. Вони, наприклад, засвідчили, що яскравість сонячного проміння, яке в 1960—1987 роках освітлювало Радянський Союз, зменшилась аж на одну п’яту.
У чому причина затемнення? Напевно не відомо. Кажуть, забруднення повітря, сажа й аерозолі.
Я заснула й побачила жахливу картину: з-за горизонту виринає величезна хмара, доказ тяжкої, споконвічної війни, що точиться десь далеко. Війни жорстокої і безжальної. Війни, що знищує світ. Наразі немає причин тривожитися, ми на острові щасливців: лазурове море і блакитне небо. Під ногами — теплий пісок і випуклі ракушки.
Проте це Бікіні. Зараз усе загине, спопеліє, в найкращому разі, буде спотворене жахливою мутацією. Ті, що виживуть, народять дітей-потвор, зрослих головами сіамських близнюків — один мозок у роздвоєному тілі, два серця в одній грудній клітці. З’являться додаткові відчуття: смак відсутності, бачення порожнечі, особливий дар передчуття. Знання про те, що не відбудеться. Чуття того, що не існує.
Росте брунатний місяць, небо коричневіє, западають дедалі глибші сутінки.
Колекція воскових фігур
Метою паломництва є інший паломник. Цього разу — восковий.
Відень, Йозефінум, колекція анатомічних воскових фігур, свіжо відреставрована. Того дощового літнього дня сюди, крім мене, зайшов ще один мандрівник — чоловік середнього віку, геть сивий, в окулярах із дротяною оправою. Його цікавив лише один об’єкт, він присвятив йому цілих п’ятнадцять хвилин, а потім зник із таємничою усмішкою на вустах. Я запланувала пробути тут довше. Озброїлася записником і фотоапаратом, у кишені мала навіть цукерки з кофеїном і батончик.
Неквапом, аби не пропустити жодного експоната, я просувалася вздовж засклених шаф.
Модель 59. Двометровий чоловік без шкіри. Його тіло гарно виткане з м’язів і сухожиль, ажурне. Перший погляд на нього викликає шок, — це, мабуть, простий рефлекс: вигляд тіла, позбавленого шкіри, болісний, він пече й щипає, як у дитинстві, коли з обдертого коліна прозирало живе м’ясо. Одна рука моделі відхилена назад, друга піднята над головою красивим жестом античної скульптури. Чоловік прикриває долонею очі, наче дивиться проти сонця вдалину. Цей жест знайомий нам із картин — так дивляться у майбутнє. Модель 59 могла б стояти неподалік у Музеї мистецтва — власне, не знаю, чому його замкнули в цьому принизливому Музеї анатомії. Він мав би прикрашати собою найкращі галереї, бо є витвором мистецтва подвійно — завдяки геніальному виконанню з воску (нема сумніву, що це найвище досягнення натуралістичного мистецтва) і завдяки самому проектові. Хто його автор?
Модель 60 також презентує м’язи й сухожилля, але нашу увагу притягує насамперед м’яке плетиво кишок. Досконалі пропорції. У їхній гладенькій поверхні відбиваються музейні вікна. Щойно через мить я здивовано виявляю, що це жінка, у неї перверсійний аксесуар: у низу живота доклеєний шматок сірого хутра, а в ньому трохи примітивно прокреслена поздовжня шпарина. Ймовірно, автор моделі хотів дати підказку необізнаному в анатомії глядачеві, що він оглядає жіночий кишківник. Це волохата печать, фірмовий знак статі, жіночий логотип. Кровоносну й лімфатичну системи модель 60 представляє наче додаток до кишківника. Судини переважно опираються на м’язи, але частина з них схожа на сітку, зухвало завислу в повітрі; лише добре придивившись, можна добачити всю фрактальну дивовижу цих червоних ниток.
Далі — руки, ноги, шлунки й серця. Кожен експонат старанно вкладений на шматку шовку, що переливається, наче перли. Нирки виростають із сечового міхура, як дві анемони. «Нижня кінцівка та її кровоносні судини», — повідомляє напис трьома мовами. Мереживо лімфатичних судин пахвини, вузлики, зірочки, брошки, якими незнана рука оздобила монотонні м’язи. Лімфатичні судини могли б слугувати взірцем для ювелірів.