— Йому було лише шістдесят сім років. Нічого не вдалося зробити з тілом. Геть понівечене.
Докторові здалося, що господиня от-от розплачеться, але вона взяла наступну грінку і почала кришити її в рештки салату.
— Він не був готовий до смерті. Та, зрештою, хто з нас готовий, — замислилася вона на мить. — Але я знаю, що йому хотілося мати достойного учня, когось, хто був би не лише компетентним, але й працював би так само пристрасно, як і він. Мій чоловік був великим самітником, ви це знаєте. Не залишив ніякого заповіту, ніяких розпоряджень. Чи маю я віддати препарати до музею? Кілька музеїв уже висловили зацікавлення. Чи знаєте ви, яким із них можна довіряти? Тепер довкола пластинатів стільки поганої енергії, а в наші часи для того, щоби вчинити щось лихе, не потрібно знімати тіла вішальників просто з шибениці, — вона зітхнула, скрутила листок салату рулончиком і поклала до рота. — Але я знаю, що він хотів би мати наступника. Деякі його проекти були тільки-но розпочаті, я сама намагаюся їх продовжувати, але мені бракує його енергії та ентузіазму... Ви знаєте, що я ботанік за освітою? Скажімо, є проблема... — почала вона й урвала. — Неважливо, буде ще час про це порозмовляти.
Він кивнув, тамуючи в собі цікавість.
— Але ви працюєте здебільшого над історичними препаратами, чи не так?
Доктор почекав, поки відлунають її слова, а потім пішов нагору і, сповнений ентузіазму, приніс свій ноутбук.
Вони відсунули тарілки, і за мить екран зблиснув холодним світінням. Доктор з тривогою подумав про те, чи не лишилися якісь пікантні іконки на його робочому столі, хоч він і наводив недавно лад. Він дуже сподівався, що господиня прочитала його резюме, погортала книги. Зараз обоє схилилися до екрана.
Коли розглядали його роботи, йому здалося, що вона глянула на нього з захопленням. Він занотував це подумки — двічі. Вона зналася на справі, ставила фахові запитання. Доктор не сподівався, що вона матиме аж такі знання. Її шкіра виділяла ледь вловний запах бальзаму для тіла, яким мастяться старші жінки, — приємний, невинний, леткий. Вказівний палець правиці, яким вона торкалася екрана, був оздоблений дивним перстеником із камінцем у формі людського ока. На шкіру рук їй уже виповзли темні печінкові плями. Руки були такі самі знищені сонцем, як і обличчя. На якусь мить він замислився, якою технікою вдалося би зберегти цей ефект тонкої зморщеної від сонця шкіри.
Потім вони сіли у фотелі, вона принесла з кухні півпляшки порто і налила у два келихи.
— Я зможу побачити лабораторію? — запитав доктор.
Вона відповіла не відразу. Може, тому, що мала в роті порто — так, як раніше цукерку. Врешті мовила:
— Це неблизько.
Встала й почала прибирати зі столу.
— Та ви ледве на ногах тримаєтеся від утоми.
Він допоміг їй поскладати тарілки до мийки, а потім із полегкістю пішов нагору, кинувши через плече невиразне «добраніч». Сів на краю постеленого ліжка і відразу перекинувся на бік, не маючи сили зняти одяг. Ще почув, як вона з тераси кличе кота.
Наступного ранку він усе зробив дуже старанно: покупався, рівненько поскладав і вклав до мішечка брудну білизну, розпакував речі і розташував їх на поличках, розвішав сорочки на вішаках. Поголився, намазав обличчя зволожувальним кремом, втер під пахви свій улюблений дезодорант, зміцнив уже сивувате волосся дрібкою гелю. Вагався, чи взути йому сандалі, але вирішив, що краще буде, коли залишиться у шнурованих черевиках. Врешті, крадькома (не знати чому) зійшов униз. Вона, певно, прокинулася раніше, бо в кухні стояв тостер і кілька приготованих скибок хліба. Ще — банка мармеладу, мисочка з медом, масло. Це його снідання. У кавоварці — кава. Грінки він з’їв, стоячи на терасі й дивлячись на море. Мабуть, вона знов пішла плавати, тож прийде, найпевніше, звідти. Йому хотілося побачити її першим, раніше, ніж вона помітить його. Він волів мати всіх на оці, не навпаки.
Міркував, чи погодиться вона показати йому лабораторію. Йому було дуже цікаво. Навіть якщо вона нічого йому не розкаже, досить буде побачити, щоби здогадатися про деякі речі.
Техніка Моля була таємницею. Доктор, правду кажучи, дещо вже розплутав, можливо, був навіть близький до остаточної розгадки. Він бачив його препарати у Майнці, а згодом — в університеті у Флоренції під час міжнародної конференції з бальзамування тканин. Здогадувався, як Моль консервував тіла, але не знав хімічного складу консервантів, не уявляв, як вони діють на тканини. Чи потрібне якесь приготування, якась вступна обробка? Коли і як застосовувати хімікати, що використовуються замість крові? Як пластинувати внутрішні тканини?
Хоч як це робив Моль (і його дружина — в її участі він тепер майже не сумнівався), його препарати були досконалі. Тканини зберігали природний колір і певну пластичність. Були м’які, але водночас достатньо пружні, щоби можна було надавати тілам довільної форми. До того ж вони легко відділялися одна від одної, що було неймовірно корисно у педагогіці — тіла можна було розкладати й наново складати. Нескінченні можливості подорожування тілом збереженого організму. У перспективі історії консервації відкриття Моля було революційним, йому не було рівних. Пластинації фон Гаґенса були першим кроком у цьому напрямі, проте він видається не таким уже й істотним тепер.
Вона знову з’явилася в рушнику, цього разу в рожевому, і вийшла не з моря, а з ванної. Труснула мокрим волоссям і стала біля плити, де в металевому горнятку гріла молоко до кави. Рухала ситечком угору-вниз, поволі, аж доки молочна піна з сичанням вилилася на розігріту керамічну поверхню.
— Як спалося, докторе? Кави?
О так, кави. Він вдячно взяв горнятко і дозволив налити йому пінястого молока. З удаваною цікавістю слухав її розповідь про рудого кота, який одного дня — в день смерті їхнього попереднього рудого кота, — прийшов додому невідомо звідки, сів на канапі так, ніби він тут мешкав завжди, і — залишився. Тож вони майже не помітили різниці.
— Такою є сила життя. Істоти займають порожні ще теплі ніші своїх попередників, — зітхнула вона.
Бідолашний Бляу, він хотів би відразу перейти до справи. Доктор ніколи не був балакуном, фрази, що вимовлялися задля підтримування комфортного товариського шуму, навіювали на нього нудьгу. Йому кортіло просто допити цю каву і перейти до бібліотеки, аби побачити, де працював Моль, що читав. Чи мав серед своїх книг його, доктора Бляу, «Історію консервації»? Якими шляхами прийшов до своїх незвичайних відкриттів?
— Цікаво: він, так само, як і ви, починав із досліджень праць Рюйша.
Звісно, він знав про це, але не хотів її перебивати.
— У своїй першій опублікованій праці він доводив, що Рюйш намагався законсервувати цілі тіла, усуваючи з них природні рідини, наскільки це було можливо в ті часи, і замінюючи їх сумішшю рідкого воску, тальку й тваринного жиру. Потім приготовані таким чином тіла потрібно було б занурити у «воду Стікса». Здається, ця ідея провалилася, бо тоді не було для цього достатньо великих скляних посудин.
Господиня мигцем глянула на нього.
— Я покажу вам цю працю, — вона жваво, тримаючи в руці каву, підійшла до розсувних дверей і спробувала їх відчинити. Доктор їй допоміг, вона тим часом потримала його горнятко.
За дверима була бібліотека — гарна простора кімната, заставлена книжковими стелажами від підлоги до стелі. Вона безпомилково знайшла полицю й видобула невелику пачечку зброшурованих аркушів. Бляу погортав аркуші, даючи їй зрозуміти, що він добре знає цей текст. Зрештою, його ніколи не цікавили мокрі препарати, це тупикова справа. Випадок англійця Вільяма Берклі, адмірала флоту, якого «мокрою» технікою забальзамував Рюйш, цікавив його лише з огляду на проблему rigor mortis[14]. Саме це було таємницею чудового вигляду цього тіла, що його з таким захватом описували сучасники. Рюйшу вдалося надати йому природного, розслабленого вигляду, попри те, що тіло було вже кількаденне і геть задубіле. Кажуть, він найняв спеціальних помічників, які, терпляче його масажуючи, мали позбутися rigor mortis.