Небавом вільних місць не лишилося. Насамкінець розпорядники впустили ще кільканадцятьох студентів, переважно іноземців, котрі тепер стояли попід стінами, поруч зі скелетами, наче то були їхні чудернацькі спільники, і витягали шиї, аби хоч щось побачити. Перед самим початком вистави кілька останніх привілейованих місць у першому ряді зайняли якісь елеґантні, по-чужинецькому вбрані чоловіки.
Рюйш вийшов у супроводі двох помічників. Після короткого професорового вступу помічники водночас із двох боків підняли покривало, й тіло постало перед очима глядачів.
Не дивно, що зусібіч дочулося зітхання.
То було тіло молодої худорлявої жінки; наскільки мені відомо, то був другий випадок, коли жіноче тіло піддавали прилюдному розтинові. Раніше уроки анатомії дозволено було проводити лише на чоловічих тілах. Мій дядько прошепотів нам на вухо, що то якась італійська шльондра, яка вбила своє новонароджене дитя. Її смаглява, гладенька, бездоганна шкіра здавалася звідси, з першого ряду, з відстані якогось метра, зарожевілою й свіжою. Краєчки вух і пальці ніг були ледь червонаві, немовби вона надто довго лежала в холоді й змерзла. Тіло, мабуть, намазали якоюсь олійкою — воно лисніло. Може, то був один із прийомів консервації, що його застосував Рюйш. Живіт нижче ребер був увігнутий, і над ним здіймався горбок Венери, неначе найважливіша, найпоказніша кістка цілого організму. Навіть мене, звичного до розтинів, це видовище зворушило. Переважно-бо ми розтинали тіла смертників, котрі не дбали про здоров’я і легковажили своїм життям. А досконалість цього тіла приголомшувала. Варто було віддати належне завбачливості Рюйша, якому вдалося роздобути тіло в такому доброму стані й так майстерно його підготувати.
Рюйш звернувся до публіки, старанно перелічивши всіх присутніх докторів медицини, професорів анатомії, хірургів та чиновників.
— Вітаю вас, панове, і дякую, що прибули сюди таким численним товариством. Завдяки щедрості нашого магістрат) сьогодні я розкрию перед вами те, що природа сховала у наших тілах. І зроблю це зовсім не задля того, щоби зігнати на ньому якісь лихі почуття чи скарати його за злочин, котрий воно вчинило, а лише для того, щоби ми могли пізнати самі себе — такими, якими вирізьбила нас рука Творця.
Далі повідомив зібраним, що цьому тілові вже два роки, і весь той час воно пролежало в трупарні. Лише завдяки методові, що його вигадав Рюйш, удалося зберегти його свіжість. Коли я дивився на це голе беззахисне красиве тіло, мені стиснуло в горлі — а я ж бо не належу до тих, кого надто зворушує вигляд мерців. Мені спало на гадку, що можна мати що завгодно і стати будь-ким, якщо дуже цього захотіти, адже людина — осереддя творіння і світ наш — людський, а не божистий чи ще якийсь. І лише одна річ не може бути нам дарована — вічне життя. Звідки, заради Бога, взагалі взялася в людських головах ідея безсмертя?
Перший розтин він здійснив бездоганно — вздовж черевних оболонок. Комусь із правого боку, мабуть, стало недобре — там на мить зчинився легкий гамір.
— Цю молоду жінку було повішено, — пояснив Рюйш і підняв тіло так, щоби показати нам шию. Справді, на ній був помітний поземий знак — ледь видна риска, годі повірити, що вона могла бути причиною смерті.
На початку він зосередився на органах черевини. Детально розтлумачивши будову травної системи, він перейшов до серця, але в міжчасі дозволив усім зазирнути до підчерев’я, де з-під горбка вилущив збільшену після пологів матку. Усе, що він робив, навіть нам, його колегам по фахові, його цеховим побратимам, здавалося магічним фокусом. Рухи його тонких білих рук були плавними й Граційними, наче в ярмаркових чародіїв. Зір стежив за ними заворожено. Тендітне тіло розкривалося перед глядачами, виказувало свої таємниці — довірливо, знаючи, що такі руки його не скривдять. Коментарі Рюйша були короткими, зв’язними й зрозумілими. Одного разу він навіть пожартував, але й у цьому тримався достойно. А я зненацька збагнув сенс цієї вистави і причину її величезної популярності. Своїми плавними жестами Рюйш перетворював людську істоту на тіло, на наших очах розвінчуючи його таїну, розкладаючи його на першоелементи, неначе розбираючи складний пристрій. Страх смерті випаровувався. Боятися нічого. Ми — лише механізм, щось на кшталт годинника Гюйґенса.
Люди виходили з вистави мовчазні й схвильовані, а те, що лишилося від тіла, було милосердно прикрите тією самою тканиною. Але вже за мить, опинившись надворі, де сонце остаточно розігнало хмари, публіка ставала говіркішою, а окремі запрошені — серед яких і ми — рушили до магістрату на спеціальний бенкет, влаштований з цієї нагоди.
Філіп, утім, був мовчазний і похмурий, прекрасні страви, вино й тютюн, здавалося, його геть не цікавили. Та й мені, правду кажучи, було не дуже весело. Помиляється той, хто гадає, буцімто для нас, анатомів, кожен розтин — буденна річ. Часом — як-от сьогодні — у повітрі віє те, що я називаю «істиною тіла», дивне усвідомлення того, що покинуте напризволяще людське тіло, хоч і позбавлене духу, лишається якоюсь інтенсивною цілістю. Воно, ясна річ, мертве. Йдеться радше про сам факт, що воно зберігає свою форму. Адже форма по-своєму жива.
Та вистава Рюйша відкривала зимовий сезон, відтепер у Будинку ваги мали регулярно відбуватися лекції, дискусії, публічні вівісекції тварин — для студентів і всіх охочих. А якщо траплятимуться нові людські тіла, то проводитимуть розтини й інші анатоми. Адже тепер лише Рюйш умів підготувати тіло заздалегідь, навіть — хоч то було майже неймовірним — за два роки до розтину. І лише йому одному літня спека не стояла на заваді.
Коли б я наступного дня не супроводжував Філіпа Фергюйєна у дорозі назад — спершу човном, а потім пішки, — то ніколи б не довідався, що насправді йому докучало. Але й те, що мені довелося почути, видається чудним і дивовижним. Як лікар і анатом я не раз чув про цей феномен, але завжди клав його на карб нервової надчутливості й надто буйної уяви. Проте Філіпа я знав багато років, і ніхто не міг зрівнятися з ним яснотою розуму, спостережливістю й точністю суджень. Інтелект, послуговуючись вдалим методом і спираючись на власні чіткі та ясні ідеї, може здобути правдиві й корисні знання про найменші подробиці світу — саме так він учив нас у тому самому університеті, де п’ятдесятьма роками раніше викладав Декарт. Адже понад усяку міру досконалий Бог, який, власне, й обдарував людей здатністю пізнавати, не може вводити нас в оману; якщо ми користуємося цією здатністю належно, то мусимо бодай колись досягти істини.
Болі почалися через кілька тижнів після операції, приходили вночі, коли тіло розслаблялося й ковзало невиразним узбережжям яви й сну, повним мандрівних тривожних видінь, блукальців, що вешталися сонною свідомістю. Йому здавалося, що його ліва нога затерпла і він конче мусить покласти її зручніше, відчував поколювання у пальцях, неприємний свербіж. Крутився напівпритомний. Хотів поворушити пальцями, але, неспроможний це зробити, прокидався остаточно. Сідав у ліжку, зривав із себе ковдру і придивлявся до болючого місця — воно було приблизно тридцять сантиметрів нижче коліна, над самим зім’ятим простирадлом. Заплющував очі й намагався почухатись, але пальці нічого не намацували, розпачливо шкребли пустку, не даючи Фергюйєнові ніякої полегші.
Якось у розпуці, божеволіючи від болю й свербіння, він устав і тремткими руками запалив свічку. Стрибаючи на одній нозі, переніс до столу посудину з відрізаною ногою — пані Флер, так і не допросившись Філіпа, щоби він відніс ногу на горище, прикривала її квітчастою хусткою. Далі вийняв із посудини кінцівку і при світлі свічки спробував віднайти в ній причину болю. Нога тепер здавалася дещо меншою, шкіра покоричневіла від бренді, але нігті залишалися випуклими й лискучими, Фергюйєнові здалося навіть, що вони виросли. Він сів на підлогу, випростав ноги й приклав відтяту кінцівку до місця під лівим коліном. Заплющив очі й тепер навпомацки знайшов болюче місце. Рука торкнулася холодного шматка м’яса, але біль був деінде.
Він працював над власним атласом людського тіла методично і вперто.