Найперше — розтин. Старанне приготування моделі, щоби було зручно її нарисувати. Потрібно відкрити якийсь м’яз, пучок нервів, кровоносну судину, розпластати препарат у двовимірному просторі, сплощити його до чотирьох напрямів: угору, вниз, ліворуч, праворуч. За допомогою делікатних дерев’яних шпильок усе складне й поплутане він робив прозорим і ясним. І лише після цього виходив, старанно мив і висушував руки, переодягався й повертався з аркушем і графітовим черкачиком, щоби перенести на папір старанно впорядковані тканини.
Він проводив розтини навсидячки, марно намагаючись упоратися з рідинами тіла, які псували виразність картини. Накреслював деталі поквапними штрихами, а згодом, у спокої, ретельно опрацьовував рисунок, кожну подробицю, кожен нерв, кожне сухожилля.
Мабуть-таки, ампутація підірвала його здоров’я, бо на нього почали частенько находити слабкість і меланхолія. Біль, що безперестанку йому докучав, він назвав «фантомним», проте не наважувався нікому поскаржитися, побоюючись, що то все нервова ілюзія, безумство. Певно, він утратив би свою високу посаду в університеті, якби хтось про це дізнався. Небавом він почав практикувати як хірург, і його прийняли до цеху хірургів. Завдяки відсутній нозі його частіше, ніж інших, кликали робити ампутації, наче сам той факт гарантував успішну операцію чи немовби особа безногого хірурга була у хворобі щасливою прикметою. Він публікував детальні дослідження анатомії м’язів і сухожиль. Коли 1689 року йому запропонували посаду ректора університету, він переїхав до Левена, привізши з собою щільно загорнуту в полотно посудину з ногою.
То я, Вілем ван Горсен, був тим гінцем, якого 1693 року, через кілька літ після цих подій, вислав друкар, щоби показати Фергюйєнові ще вологе від друкарської фарби товсте видання його першої книги — великого анатомічного атласу «Corporis Humani Anatomia». То був підсумок двадцяти років його праці. Кожна гравюра — досконала, прозора й чітка — була опоряджена коментарем, і здавалося, ніби в цій книзі з людського тіла якимсь таємничим способом було видобуто есенцію, ніби з нього усунули все, що швидко псується, — кров, лімфу, усі ті підозрілі рідини, шумування життя. Тіло тут демонструвало своє ідеальне влаштування у цілковитій тиші чорноти й білини. «Анатомія» принесла Філіпові славу, через кілька років була перевидана ще більшим накладом і стала підручником.
Востаннє я прибув до Філіпа Фергюйєна у липні 1710 року на виклик його служника. Мій навчитель був у вельми кепському стані, з ним було нелегко порозумітися. Сидів біля південного вікна й дивився надвір, але не було сумнівів, що його зір блукає внутрішніми краєвидами. Не зважив на мій прихід, лише глянув на мене байдуже й незворушно і відвернувся до вікна. На столі лежала його нога, точніше, те, що від неї лишилося, адже вона була розкладена на сотні, тисячі нескінченно дрібних часточок, сухожиль, м’язів і нервових волокон, і все те цілком укривало поверхню столу. Слуга, простий сільський хлопчина, був ошелешений. Він узагалі боявся входити до кімнати хазяїна і весь час, стоячи за його спиною, давав мені всілякі знаки, безгучно коментував його реакції, ворушачи самими лише губами. Я оглянув Філіпа, але діагноз був невтішний: його мозок перестав працювати й поринув у якусь апатію. Мені були добре відомі його напади меланхолії, але тепер чорна жовч досягла мозку; можливо, вся річ була в отих болях — фантомних, як він їх називав. Попереднього разу я приніс йому мапи — кажуть, ніщо так не лікує від меланхолії, як розглядання мап. Ще прописав йому масну їжу для відновлення сил і цілковитий спокій.
Наприкінці січня я довідався, що Філіп помер, і негайно помчав до Райнсбурґа. Його тіло було вже в труні, приготоване до поховання, вмите й поголене. Прибраним домом шмигали якісь родичі з Лейдена. Коли я запитав служника про ногу, той лише знизав плечима. Великий стіл біля вікна стояв випуцуваний і вимитий лугом. Я намагався-таки допитатися, що сталося з ногою, адже Філіп не раз повторював, що вона мусить спочити в труні разом із ним, — проте родина воліла мене спекатися. Філіпа поховали без ноги.
Аби якось мене потішити й залагодити конфлікт, мені вручили чималий стос Фергюйєнових паперів. Похорон відбувся двадцять дев’ятого січня в абатстві Флірбейк.
Листи до ампутованої ноги
Ті розрізнені аркуші, що їх я отримав по смерті Фергюйєна, мене вельми збентежили. Протягом останніх років мій учитель записував свої думки у формі листів до дещо незвичайної адресатки — мабуть, лише глянувши на них, мало хто засумнівався б, що Фергюйєн позбувся клепки. Проте досить придивитися до тих листів уважніше, щоби збагнути, що перед нами — нотатки з подорожі до незнаного берега, спроби накреслити його мапу.
Я довго вагався, що робити з оцим несподіваним спадком, аж урешті відмовився від ідеї оприлюднювати його. Як Філіпів учень і друг я хотів би, щоб він залишився у пам’яті поколінь як блискучий анатом і гравер, першовідкривач ахіллесового сухожилля і ще кількох не помічених раніше частин людського тіла. Хотів, щоби ми запам’ятали його прекрасні гравюри й погодилися з тим, що чуже життя годі збагнути до кінця. Втім, аби заперечити чутки, які останнім часом ширяться Амстердамом та Лейденом, — буцімто маестро збожеволів, — я наведу тут кілька уривків на доказ, що він аж ніяк не з’їхав з глузду. Водночас я не маю навіть найменших сумнівів, що Філіп був одержимий своїм незбагненним болем. Ця одержимість була передчуттям існування якоїсь особливої, індивідуальної мови, мови неповторної, котра дає змогу розкрити істину, якщо послуговуватися цією мовою відважно. І варто йти за цим передчуттям до царин, де, на перший погляд, панують божевілля й абсурд. Я не знаю, чому для одних мова істини — це ангельські гласи, а для інших — математичні знаки чи нотні записи. Проте знаю, що є й такі, до кого істина промовляє дуже дивним способом.
У «Листах до ампутованої ноги» Філіп намагався доладно й спокійно довести: якщо тіло й душа насправді є одним і тим самим, якщо вони є двома атрибутами нескінченного і всеохопного Бога, між ними мусить існувати якась замислена самим Творцем відповідність. Totam naturam unum esse individuum[16]. Саме це й цікавило його найбільше: як так різні субстанції, як тіло й душа, сполучаються в людській істоті і впливають одна на одну. Яким робом матеріальне тіло може перебувати у зв’язку з невловною душею? Як виникає і звідки береться біль?
Він, приміром, писав:
«Що ж насправді будить у мені біль і сверблячку, коли моя нога від мене відокремлена і плаває в спирті? Ніщо її не муляє, чого б їй затерпати? Жоден подібний біль не має логічного пояснення, а все ж він існує. Ось я на неї дивлюсь і відчуваю в ній, десь у пальцях, нестерпний вогонь, так наче я занурюю ногу в окріп, і це відчуття таке правдиве, таке природне, що досить заплющити очі, щоби побачити в уяві цебрик перегрітої води і власну ногу, занурену в неї по саму кісточку. Торкаюся моєї тілесної, матеріальної кінцівки — цурпалка законсервованої плоті — і не відчуваю нічого. Зате відчуваю щось, чого нема, порожнє місце. Там немає нічого, що могло би бути джерелом сенсацій. Мені болить те, чого нема. Фантом. Фантомний біль».
Останнє словосполучення спершу видавалося йому дивним, але з часом він дедалі частіше його вживав. Окрім того, Філіп детально нотував щораз детальніший розтин ноги. Він розкладав ногу на все дрібніші й дрібніші часточки, аж поки йому не залишилося нічого іншого, як користуватися мікроскопом.
«Тіло — то глибока таїна, — писав він. — Те, що ми так детально його описуємо, зовсім не значить, що ми його пізнаємо. Це наче міркування з книги Спінози, того шліфувальника лінз, котрий доводить до лиску скло задля того, аби ми могли роздивитися кожну річ, і вигадує архіскладну мову, щоб висловити свою думку. Бо сказано: бачити — значить знати.
Я хочу знати, а не вдаватися в логічні умовиводи. Яка користь із міркувань, зовні стягнених обручами просто-таки геометричної логіки? Вони творять лише оману логічної зв’язності, затишного ладу думок. Ось А, далі — Б, ось дефініції, далі — аксіоми й пронумеровані твердження, якісь додаткові тези; така аргументація нагадує старанно виведену гравюру в атласі, чітку й зрозумілу, з елементами, що ретельно позначені літерами. Проте й далі невідомо, як воно все працює».