Сумовите видовище — порожні зали, де колись розташовувалася колекція. Професор Рюйш обвів їх довгим поглядом і зауважив на дерев’яних полицях темніші плями — пласкі проекції тривимірних посудин, острівці серед повсюдної пилюки, самі лише довжина й ширина, жодного натяку на колишній вміст.
Професорові вже майже виповнилося вісімдесят, колекція була доробком тридцяти років його життя, адже розпочав він доволі рано. Його можна побачити на картині такого собі Бакера, як він, маючи всього лише тридцять два роки, читає найкращі лекції з анатомії в місті. Маляреві вдалося вхопити дуже особливий вираз обличчя молодого Рюйша — його впевненість у собі й купецьку спритність. У перспективі видно тіло молодого чоловіка, приготоване до розтину. Воно таке свіже, що здається живим і геть не скидається на труп, шкіра має молочно-рожеву барву, підігнуте коліно нагадує рух людини, яка лягає навзнак і несамохіть затуляє від чужих очей соромітні місцини. Це скараний на шибениці Йорис ван Іперен, злодій. Загорнуті в чорне хірурги тривожно контрастують із цим тілом, засоромленим і безборонним. На картині видно ефект винаходу, який через тридцять років зробив Рюйша багатим, — мікстури, котра дуже довго зберігає тканини свіжими. Мабуть, рідина, в якій зберігалися рідкісні анатомічні препарати — свіжі, наче живі, — мала той самий склад. У глибині душі Рюйш побоюється, що не зможе її відтворити, хоч почувається добре, як ніколи.
Донька професора, цілковито віддана йому п’ятдесятирічна жінка з делікатними руками, прикритими кремовим мереживом, саме організовує дівчат для прибирання. Майже ніхто не пам’ятає, як вона зветься, усі звикли казати «донька професора Рюйша» та «пані». Так до неї звертаються служниці. Але ми пам’ятаємо її ім’я — Шарлотта. Вона має право підписувати замість батька документи, і підписи розрізнити неможливо. Попри свої делікатні руки, мережива й глибокі знання з анатомії, вона не ввійде до історії разом із батьком. Людська пам’ять та підручники не обдарують її безсмертям. Її переживуть навіть препарати, що їх вона готувала так самовіддано й анонімно. Усі ці гарненькі крихітні зародки, що коротають своє тихе райське життя в золотавій рідині, у воді Стіксу. Деякі з них, коштовні й рідкісні, як орхідеї, мають додаткову пару рук чи ніг — її, на відміну від батька, зачаровує все недосконале й незугарне. Мікрокефали, яких їй вдавалося виторгувати у повитух. У хірургів вона купувала велетенські пантаґрюелівські кишки. Провінційні медики пропонували доньці професора Рюйша різні дивовижні нарости, п’ятиногих телят, мертві зародки сіамських близнюків. Але найбільше вона завдячувала міським акушеркам. Шарлотта була доброю клієнткою, хоч і вміла торгуватися.
Батько передав справу її братові Генрикові — це він зображений на портреті, намальованому через тринадцять років після того першого, що його Шарлотта бачить щоразу, коли сходить униз. На ньому батько, вже зрілий чоловік зі старанно підголеною іспанською борідкою, в перуці. Його рука, озброєна цього разу хірургічними ножицями, занесена над розтятим тілом немовляти. З-поміж широко розкритих черевних оболонок видно уклад нутрощів. Шарлотті немовля асоціюється з улюбленою лялькою, що мала порцелянове личко і ганчір’яний тулуб, набитий тирсою.
Вона не вийшла заміж, що було сприйняте як належне — адже вона весь свій час віддавала батькові. Не буде ніяких дітей, крім отих гарненьких, блідих, занурених у спирті.
Вона завжди шкодувала, що віддали заміж Рахиль, сестру, з якою вона працювала над препаратами. Втім, Рахиль більше вабило мистецтво, ніж наука. Вона не хотіла вимочувати рук у формаліні, її нудило від запаху крові. Зате вона оздоблювала посудини для препаратів рослинними мотивами. Вигадувала композиції з кісток, особливо отих найдрібніших, і давала їм хитромудрі назви. Потім переїхала разом із чоловіком до Гааги, а Шарлотта лишилася сама. Братів не беремо до уваги.
Водила пальцем по дерев’яних полицях, залишаючи слід. За мить усе змиють ганчірки дівчат-служниць. Їй дуже шкода колекції, вона віддала їй усе своє життя. Відвертає обличчя до вікна, щоби служниці не помітили сліз, і бачить звичайний міський рух. Побоюється, що там, на далекій Півночі, нікому буде належно подбати про посудини. Лак, яким ущільнено накривки, через випари розчину іноді втрачає щільність, і спирт випаровується. Вона детально описала це все латиною у довгому листі, долученому до колекції. Але чи читають вони там латину?
Цієї ночі вона не засне. Тривожиться так, неначе висилає власних синів у подорож до далеких університетів. Проте з досвіду знає, що найкращими ліками на тривогу є робота, робота сама по собі, що є і насолодою, і винагородою. Вгамовує пустотливих дівчат, які побоюються її суворої постави. Певно, гадають, що такі, як вона, йдуть просто до неба.
Але навіщо їй небо? Що цікавого у небі анатомів? Воно сутінне й нудне, там стоять гуртиками довкола розтятих людських тіл самі чоловіки — в темних костюмах, що ледь вирізняються на тлі довколишнього мороку. На їхніх обличчях, дещо ясніших через відблиск білих комірців, вимальовується задоволення, ба навіть тріумф. Шарлотта — самітниця, люди їй байдужі. Тож її мало обходять поразка та успіх. Вона гучно покашлює, щоб трохи себе підбадьорити, і, здіймаючи подолом хмарку пилу, виходить геть.
Але не йде додому, її тягне в інший бік, до моря, до порту, за мить вона помічає здалеку високі стрункі щогли кораблів Вест-Індської компанії; вони стоять на рейді, довкола них крутяться невеликі човни, які довозять із порту товари. Бочки й пакунки мають штемпель торгової компанії «VOC». Напівголі, лискучі від поту, осмалені чоловіки зносять трапами ящики з перцем, гвоздикою та мускатним горіхом. Солоний і рибний запах моря тут приправлений корицею. Шарлотта йде набережною, аж поки звіддалік добачає трищогловий царський корабель. Минає його швидко, навіть не глянувши на нього, не намагаючись уявити, як колекція стоїть у якомусь темному і брудному, просмерділому рибою трюмі, як її торкаються якісь чужі руки, як вона змушена буде провести там багато днів, без світла, захована від людських очей.
Вона пришвидшує крок і дістається доків, де видно, як готуються до плавання кораблі, які небавом вирушать до данських і норвезьких морів. Ці судна дуже різняться від тих, що належать Компанії, — струнких, яскраво пофарбованих, із галіонами у вигляді сирен і міфічних героїв. А ці — прості, примітивні...
Вона стає свідком сцени вербування. Двоє службовців у чорних костюмах і русявих перуках сидять за столом на набережній, а перед ними — чималий гурт охочих. Це все рибалки з довколишніх сіл, обдерті, зарослі, немиті від Великодня, з довгастими головами.
Їй спадає на думку божевільна ідея: вона могла б переодягтись у перші-ліпші чоловічі лахмани, намастити плечі смердючою олією, трохи замурзати нею обличчя, обстригти волосся і стати у цій черзі. Час милосердно затирає різниці між чоловіком і жінкою, а Шарлотта знає, що вона некрасива, що зі своїми вже трохи обвислими щоками, з вустами в дужках двох зморщок цілком могла б удати з себе чоловіка. Немовлята й старі люди однакові з вигляду. Що ж її стримує? Важка сукня, безліч спідниць, незручний білий чепець, який міцно стискає її ріденьке волосся, старий пришелепкуватий батько з його нападами хтивості, коли він кістлявим пальцем пересуває в її бік по стільниці монету на утримання дому? Який у своєму старанно маскованому божевіллі вже вирішив, що вони починають усе наново — їй слід приготуватися. Що протягом кількох років вони відтворять колекцію, заплатять акушеркам, щоби ті пильнували й не проґавили жодних пологів чи викидня.
Вона могла би піти до вербунку завтра — Компанія, кажуть, потребує моряків. Сіла б до одного з тих човнів і попливла до Тесела, де стоїть увесь флот. Кораблі Компанії череваті, з роздутими боками, присадкуваті, щоби до трюмів помістилося якнайбільше шовку, порцеляни, килимів і приправ. Їм пасували б ще великі роти — зажерливі, наче качині дзьоби. Була б звичайним матросом, ніхто б і не здогадався; вона досить висока і гарної будови тіла, перса стискала б полотняною перев’яззю. А коли б і з’ясували — то що ж? Десь там, у відкритому морі, по дорозі до Індії, що б вони їй зробили? Щонайбільше висадили б її у якомусь цивілізованому місці, приміром, у Батавії, де — як вона бачила на гравюрах — мавпи бігають зграями і висиджуються на дахах будинків, а фрукти можна їсти всенький рік, як у раю, і так тепло, що ніхто й не знає ні про які панчохи.