Отак вона собі роздумує, таке вимріює, аж поки її погляд не впирається у кремезного чоловіка — його голе плече і торс укриті кольоровими татуюваннями, що зображають переважно кораблі, вітрила, напівоголених смаглявих жінок, так наче той чоловік носить на собі історію свого життя; бо ж то, либонь, усе його подорожі, його коханки. Шарлотта не може відірвати від нього очей. Чоловік закидає собі на спину паки, обшиті сірим полотном, і виносить їх трапом на невеликий човен. Мабуть, відчуває на собі її погляд, бо глипає на неї мимохідь, чи то всміхнувшись, чи то скривившись, адже чим вона може його привабити? Панюся в чорному. А от вона не може відвести очей від татуювання. Бачить на його плечі кольорову рибу, великого кита, а що матросові м’язи працюють, видається, ніби риба жива і перебуває з людиною в якомусь нечуваному симбіозі, на її шкірі, назавжди до неї приклеєна, приречена мандрувати від лопатки у бік грудей. Це велике міцне тіло її приголомшує. Вона відчуває, як її ноги стають повільними й важкими, а тіло відкривається знизу — саме таке відчуття, — відкривається на те плече, на того кита.
Вона стискає щелепи так, що їй аж гуде в голові. Рушає вздовж каналу у бік дому, але небавом сповільнює крок і стає.
Її охоплює дивне відчуття, ніби вода виходить із берегів. М’яко й обережно, спершу вивчає першими хвилями місце своєї експансії, далі напирає вже сміливіше, виливається на брук, поміж каміння, і за мить сягає перших сходинок будинків. Шарлотта виразно відчуває тягар стихії — її спідниці просякають водою, стають олив’яні, годі зрушити з місця. Вчуває ту повінь кожною клітиною свого тіла і бачить, як здивовані човни б’ються об дерева — завжди пливли носом супроти течії, зараз же цілком заплутались.
Царська колекція
Наступного дня на світанку російський вітрильник зі старанно запакованою до трюму колекцією підняв якорі й вийшов у море. Щасливо проплив голландські тіснини і через кільканадцять діб досяг Балтики. Капітан у гарному настрої спостерігав за купівлею майстерно зробленого нідерландськими ремісниками телурію — такі речі завше цікавили його більше, ніж саме плавання, у глибині душі він волів би бути астрономом, картографом, кимось, хто переступає межі людського зору і проторованих морських шляхів.
Раз по раз сходив до трюму, аби перевірити, чи цінний вантаж на місці, але десь поблизу Ґотланду змінилася погода: після не надто бурхливого шторму вітер ущух, повітря завмерло над водами, і останнє тепло серпня перетворило його на велетенський атмосферний бурштин. Вітрила обвисли, і так тривало вже кілька днів. Капітан, аби чимось зайняти людей, наказував їм скручувати й розкручувати снасті, пуцувати палубу, а вечорами влаштовував їм муштру. Проте з настанням ночі його влада якось розмивалася, сам же він замикався в затишному коконі каюти, почасти через неприязнь до похмурих і примітивних матросів, почасти для того, щоби погорбитися над щоденником мандрівки, що його він присвятив своїм двом синам.
На восьмий день штилю матроси почали бунтувати, бо куплені в Амстердамі овочі, зокрема цибуля, виявилися неякісними і запліснявіли. Запаси горілки також майже вичерпалися — капітан боявся й зазирати під палубу, де стояли бочки, але рапорти першого офіцера були доволі зловісні. Він тривожно дослухався до нічного тупотіння на палубі. Спочатку то були поодинокі кроки. Далі гупотіло вже кілька пар ніг, аж врешті почулися рівномірні притупування й ритмічні погуки (невже танцювали?), які насамкінець перейшли в хрипкий пияцький крик і незлагоджені співи, такі жалібні й сповнені болю, що нагадували завивання якихось морських тварин. Це тривало кілька довгих ночей, майже до самого світанку. Вдень він бачив їхні підпухлі очі, брезклі обличчя й ковзкі погляди. Зрештою, він, як і перший офіцер, визнав, що темрява посеред нерухомого моря не сприяє розв’язанню серйозних проблем. Щойно на десятий день штилю в сонячному світлі, коли капітанові регалії й еполети стали добре видні, а нічні ексцеси більше терпіти було неможливо, він вийшов на палубу й заарештував проводиря, такого собі Калукіна.
З тягарем на серці капітан виявив, що частина вантажу була пошкоджена. Кільканадцять із кількох сотень посудин були відкорковані, а рідина, яка в них містилася — міцне бренді, — була випита до дна. Самі препарати вціліли, лише поневірялися на палубі серед клоччя й тирси. Він не надто до них придивлявся. Самотньо ригав у своїй каюті від огиди й страху. Наступної ночі довелося зі зброєю в руках стерегти вхід до трюму, ледь не зчинився бунт. Від цієї серпневої спеки люди божеволіли. І від цієї нерухомої морської гладіні. І від самого вантажу.
Врешті, виходу не було — капітан наказав зашити пошкоджені препарати у полотняний мішок і власноруч викинув їх за борт. Ніби помахом чарівної палички, море, задобрене цією поживою, гучно ковтнуло і ворухнулося. Звідкілясь зі шведських берегів війнув вітер і штовхнув царський вітрильник у бік дому.
Після прибуття до Петербурга капітан мусив написати таємний рапорт. Калукіна скарали на шибениці, а саму колекцію, хоч і неповну, безпечно перенесли до спеціально призначених зал.
Капітана ж за те, що не встеріг колекції, разом із родиною заслали далеко на Північ, де він усю решту свого життя організовував невеликі китобійні експедиції і спричинився до створення детальних мап Нової Землі.
Іркутськ — Москва
Літак Іркутськ — Москва. Вилітає з Іркутська о восьмій ранку і прибуває до Москви о тій самій годині — восьмій ранку того самого дня. Це якраз час, коли сходить сонце, тож летиш весь час на світанні. Одна мить. Теперішність — величезна, спокійна й безкрая, наче Сибір. Це пора, коли варто висповідатися за все життя. Час точиться всередині літака, але назовні його нема.
Темна матерія
На третій годині лету, коли мій супутник повернувся з туалету і мені довелося встати, щоби пропустити його на насиджене крісло, ми обмінялися кількома звичайними репліками на тему погоди, турбулентності й літакових харчів. На четвертій годині лету ми одне одному представилися. Він виявився фізиком. Повертався з лекцій додому. Коли він зняв взуття, я помітила, що в його шкарпетці зяє величезна діра на п’яті. Його тіло мені немовби підморгнуло, і розмова поточилася вільніше. Він з ентузіазмом оповідав мені про китів, але насправді його цікавило дещо інше.
Темна матерія — ось що він вивчив. Це дещо, про існування якого ми знаємо, але чого не можемо торкнутися жодними інструментами. Докази того, що темна матерія справді є, виразно випливають зі складних обчислень, про неї свідчать математичні дані. Все вказує на те, що вона заповнює всесвіт на три чверті. Наша матерія — світла й добре нам відома, та, з якої складається наш космос, — явище набагато рідкісніше. «Натомість темна є геть усюди, — каже той чоловік у дірявій шкарпетці, — ось тут, довкола нас, на кожному кроці». Визирає у вікно і вказує поглядом на сліпучо-білі хмари під нами:
— І там вона також є. Всюди. Найгірше, що ми не знаємо, що вона таке. І навіщо.
Мені відразу захотілося познайомити його з тими кліматологами, які летіли на конгрес у Монреалі. Я підвелася з місця і пошукала їх очима, але тієї ж миті згадала, що це не той літак.
Мобільність є реальністю
Зі скляної стіни летовища великий білборд авторитетно повідомляє: