Вона купує квиток і з’їжджає вниз. Тут усе ще людно, всі повертаються з міста до своїх ліжок, спати. Дехто дрімає вже у вагоні. Сонні подихи затягують шибки туманом, можна щось намалювати пальцем. Байдуже, що — все одно малюнок за мить зникне.
Аннушка дістається кінцевої станції, Південно-Західної. Виходить і стає на пероні, щоби за мить зрозуміти, що потяг зараз повертатиметься, той самий. Тож вона заходить до вагона, йде на своє місце і з цієї миті їздить туди-сюди. Проїхавши кілька разів цілий маршрут, переходить на Кільцеву лінію. Тепер їздить колом, а близько півночі прибуває на Київську, наче додому. Сидить на пероні, поки якась грізна чергова не велить їй вийти, бо метро зачиняють. Виходить неохоче, надворі тріскучий мороз, але небавом знаходить біля вокзалу невеликий бар із телевізором під самою стелею; за столиками — кілька загублених подорожан. Вона замовляє чай з лимоном, один, потім другий; потім борщ — несмачний, водянистий, — і, підперши голову рукою, западає в коротку дрімоту. Вона щаслива, у голові — жодної думки, жодної гризоти, жодних сподівань чи надій. Гарний стан.
Перший потяг — іще порожній. Далі на кожній станції підсідає дедалі більше людей, аж нарешті натовп ущільнюється так, що Аннушка опиняється затисненою між спинами якихось велетнів. Поруччя надто високо, тож доводиться спиратися на ці анонімні тіла. Потім юрма раптово рідшає, і на наступній станції вагон майже порожній. Лишається кілька осіб. Так Аннушка довідується, що деякі люди не виходять на кінцевих станціях. Сама вона виходить і пересідає до іншого потяга. Але бачить таких людей крізь шибки, вони знаходять собі місця у кінці вагона й ставлять біля ніг свої пакети чи наплічники, зазвичай старі, полотняні. Дрімають з опущеними повіками або видобувають із паперових згортків якусь їжу, тричі хрестяться і, бубонячи собі щось під ніс, смачно жують.
Вона пересідає з потяга до потяга, боячись, що хтось її помітить, упіймає за руку, струсне або — що найгірше — десь замкне. Іноді просто переходить на інший бік перону, подеколи змінює станцію, мандруючи ескалаторами й ніколи не читаючи написів, цілковито вільна. Їде, скажімо, на Чисті Пруди, пересідає з Сокільницької на Калузько-Ризьку й рухається до Медведкова, щоби згодом повернутися на інший кінець міста. Затримується в туалетах, щоб трохи причепуритися — не тому, що має таку потребу (правду кажучи, не має), але щоб нечупарністю не привернути до себе увагу однієї з тих церберок, які в засклених будках стережуть ескалатори. Вона підозрює, що ті навчилися спати з розплющеними очима. В кіоску купує прокладки, мило, найдешевшу зубну пасту й щітку. Ціле передобіддя дрімає, їздячи Кільцевою лінією. Ввечері підіймається ескалатором, щоб перевірити, чи нема перед вокзалом закутаної. Ні, немає. Надворі холодно, ще холодніше, ніж учора, тож вона з полегшенням повертається під землю.
Наступного дня закутана на своєму місці, похитується на штивних ногах і вигукує нерозбірливі прокльони. Аннушка стає так, щоби жінка могла її бачити, — з протилежного боку проходу, але та, вочевидь, її не помічає, занурена у свої голосіння. Врешті Аннушка, скориставшись тим, що прохід на мить порожніє, стає прямо навпроти неї.
— Ходи, куплю тобі булку.
Жінка завмирає, вирвана зі свого трансу, розтирає руки в рукавицях, притупує, як продавчиня на базарі, промерзла до кісток. Ідуть разом до кіоску. Аннушка щиро рада її бачити.
— Як ти звешся? — питає вона.
Жінка, зайнята булкою, лише знизує плечима. Проте через мить, усе ще жуючи, каже:
— Ґаліна.
— А я — Аннушка.
Ось і вся розмова. Насамкінець, коли мороз знову жене їх у бік вокзалу, Аннушка ще питає:
— Ґаліно, де ти спиш?
Закутана велить їй вночі, коли зачинять метро, прийти під кіоск.
Цілий вечір Аннушка їздить однією й тою самою лінією і байдуже розглядає своє обличчя, віддзеркалене в шибці на тлі темних стін підземних тунелів. Вона впізнає вже принаймні двох людей. Не наважилася б до них заговорити. З одним із них їхала кілька станцій — високий худий чоловік, нестарий, можливо, навіть молодий, важко сказати. Його обличчя прикривала ріденька світла борода, довга, аж до грудей. На чоловікові картуз — звичайна затягана кепка-ленінка, — довгий сірий плащ із набитими чимось кишенями і споловілий наплічник. Доповнюють гардероб високі шнуровані черевики, а з-під них вистромлюються плетені вручну шкарпетки, які щільно стягують холоші коричневих штанів. Він, здається, ні на що не зважає, їде, занурений у свої думки. Жваво вибігає на перон станції, ніби прямує до якоїсь чіткої, хоч і далекої, цілі. Аннушка ще двічі бачила його з перону; одного разу він спав у якомусь геть порожньому потязі, який, здається, вже їхав на нічний спочинок; удруге теж дрімав, спершись чолом об шибку, його подих вичакловував на склі туманець, який затуляв половину його обличчя.
Другим, кого запам’ятала Аннушка, був дід. Ходить, шкутильгаючи. Підпирається паличкою, точніше, костуром — товстим дрючком, загнутим на кінці. Входячи до вагона, мусить однією рукою триматися за двері. Переважно йому хтось допомагає. Пасажири, хоч і нерадо, але поступаються йому місцем. Зовні скидається на жебрака. Аннушка намагається його вполювати, як раніше впіймала закутану. Але все, що їй удається, — це трохи проїхати з ним в одному вагоні. Вона стоїть перед ним півгодини, вона вже вивчила напам’ять кожну рисочку на його обличчі й одязі. Але не наважується заговорити. Чоловік стоїть, схиливши голову й не зважаючи на те, що діється довкола. Потім натовп людей, що вертають з роботи, захоплює її з собою. І вона дозволяє, щоби її поніс теплий струмінь запахів і дотиків. Виривається з нього вже на виході зі станції, підземелля наче виплюнуло її з себе, як чужорідне тіло. Тепер, щоби повернутися назад, їй доведеться купувати квиток, а гроші от-от закінчаться.
Чому вона їх запам’ятала? Певно, тому, що вони якісь наче статичні, тобто рухаються, але інакше, повільніше. Решта — то ріка, течія, вода, що перетікає з місця на місце, творячи коловерті й хвилі, але всі ці швидкоплинні форми зникають, і ріка про них забуває. А ці рухаються супроти течії, тому їх добре видно. На них не поширюються закони ріки. Здається, це в них так вабить Аннушку.
Метро зачиняють, і вона чекає біля бічного входу на закутану. Коли надій майже не лишається, та врешті приходить. Її повіки прикриті, через численні шари одягу її постать нагадує бочечку. Наказує Аннушці йти слідом за нею, і та слухняно рушає. Вона дуже втомлена, просто виснажена, і, правду кажучи, дуже радо присіла б де завгодно. Вони проходять кладкою понад ровами, минають бляшану огорожу, обклеєну плакатами, і сходять у підземний перехід. Невдовзі йдуть вузьким коридором, тут приємне тепло. Жінка вказує Аннушці місце на підлозі, і вона лягає, не роздягаючись, а за мить провалюється в сон. І вже засинаючи, — саме так, як їй хотілося, без жодних думок, глибоко, — бачить під повіками картинку, яка майнула щойно, коли вона йшла коридором.
Темна кімната, а звідти відчинені двері в сусідню, світлішу. У ній — стіл, довкола якого сидять люди. Руки лежать на стільниці, спини випростані. Сидять і дивляться одне на одного мовчки й нерухомо. Аннушці здається, що серед них — той чоловік у картузі-ленінці.
Аннушка міцно спить. Її ніщо не будить, жодного шурхоту, жодного схлипу з-за стіни, поскрипування ліжка чи шуму телевізора. Вона спить, наче брила, об яку розбиваються вперті хвилі, наче повалене дерево, що поростає мохом і грибовинням. І лише перед самим прокиданням їй сниться смішний сон — наче вона бавиться кольоровою косметичкою, на якій намальовані слоники й кішки; вона обертає її в руках. А потім зненацька впускає, але косметичка не падає, висить між її руками в повітрі, і Аннушка розуміє, що може гратися нею, не торкаючись. Що вона рухає її силою думки. Це дуже приємно, це дарує таку радість, якої вона не відчувала давно, мабуть, із дитинства. Тож вона прокидається з гарним настроєм і виявляє, що то зовсім не якийсь покинутий робітничий гуртожиток, як вона гадала, а звичайна котельня. Ось чому тут так тепло. А вона спить на картонках, розкладених біля купи вугілля. На клапті газети лежить чвертка доволі черствого хліба і добрячий шмат сала, натертого гострою паприкою. Вона здогадується, що це від Ґаліни, але не торкається їжі, перш ніж їй вдається справити потребу в обдрипаному туалеті без дверей і помити руки.