Ох, як це добре, як добре — пірнути у натовп, який поволі розігрівається. Пальта й шуби пахнуть чимось домашнім — жиром, ополіскувачем, солодкими парфумами. Аннушка минає турнікет і рушає з першою хвилею. Цього разу це Калінінська лінія. Стоїть на пероні і вже за мить відчуває, як потяг, наближаючись, штовхає поперед себе тепле підземне повітря. Двері відчиняються, і ось вона вже всередині, затиснута поміж тілами так, що триматися нема потреби. Коли потяг завертає, вона піддається цьому рухові, хитається, наче травина серед травин, наче стеблина збіжжя серед інших стеблин. На наступній станції пасажири ще сідають, хоч здавалося, ніби сюди годі втиснути сірника. Аннушка примружується і почувається так, ніби її тримають на руках, ніби зусібіч її обіймають і заколисують лагідні руки. На одній зі станцій більшість людей зненацька виходить, і доводиться знову триматися на власних ногах.
Коли вагон, наближаючись до кінцевої станції, майже цілком порожніє, вона помічає газету. Спершу дивиться на неї з осторогою — можливо, вона вже геть розучилася читати, — а потім бере до рук і стривожено гортає. Читає, що якась модель померла від анорексії, і влада серйозно роздумує, чи не варто заборонити виходити на подіум надто худим дівчатам. Ще читає про терористів — знову попереджено замах. У помешканні виявили тротил і детонатори. Про те, що дезорієнтовані кити викидаються на пляжі й помирають. Що поліція вистежила в Інтернеті банду педофілів. Що варто сподіватися похолодання. Що мобильность становится реальностью.
Щось із тією газетою не так, певно, вона якась фальшива, підроблена. Кожне речення — болісне, нестерпне. Аннушці на очі навертаються сльози, і ось уже великі краплі скапують на газету. Неякісний папір одразу всотує їх, як вимочка.
Там, де метро виїжджає на поверхню, Аннушка притуляє обличчя до шибки й дивиться. Місто має всі відтінки попелу, від брудної білини аж до чорного. Складається з прямокутників і безформних брил, із квадратів і плетива ліній. Вона стежить поглядом за високовольтними лініями й кабелями, потім розглядає дахи, рахує антени. Заплющує очі. Розплющує їх, і виявляється, що світ тим часом перестрибнув з одного місця на інше. Перед самим смерканням, минаючи вкотре те саме місце, бачить, як на мить, на кілька хвилин призахідне сонце прориває біле клубовиння хмар і заливає будинки червоним сяйвом, самі лише вершечки, найвищі поверхи. Здається, ніби спалахнули величезні смолоскипи.
Потім вона сидить на пероні під великою рекламою. З’їдає рештки сніданку. Миється в туалеті й повертається на своє місце. От-от почнуться години пік. Ті, що вранці їхали в один бік, незабаром вирушать у протилежний. Перед нею зупиняється потяг — добре освітлений і майже порожній. У цілому вагоні лише одна людина — той чоловік у кашкеті. Стоїть, прямий, як струна. Потяг рушає, і чоловік, ледь похитнувшись, зникає в чорному роті тунелю.
— Я куплю тобі булку, — каже Аннушка до закутаної, і та на мить припиняє похитуватися — здається, ніби вона здатна перетравлювати почуте лише в безруху. Небавом рушає в бік кіосків.
Ґаліна й Аннушка стоять, спершись на задню стіну кіоску, і їдять. Перш ніж відкусити шматок, закутана кілька разів хреститься й вклоняється.
Аннушка питає її про мовчазних людей, яких учора бачила в котельні, і жінка знову завмирає, цього разу з куснем булки в роті. Буркає щось недоладне, на кшталт «чого?», а потім кидає злісно:
— Вали звідси, баришня!
І йде геть. Аннушка до першої ночі їздить на метро, а потім, коли його зачиняють і церберки виганяють людей надвір, крутиться біля місця, де, як їй здається, був вхід до теплих котелень, але ніякого входу нема. Тож вона рушає на вокзал і там, вишпортуючи з гаманця останні гроші, коротає ніч за безконечним чаєм і борщем у пластикових скляночках. Сидить за столом, мужньо впираючись ліктями у ламіновану стільницю.
Тільки-но вона чує, як із брязкотом відчиняють ґратчасті двері, відразу купує в автоматі квиток і з’їжджає вниз. У шибці потяга бачить, що її волосся вже масне, від зачіски не лишилося й сліду, інші пасажири сідають біля неї не надто охоче. Іноді її навідує панічна думка, що вона може перестріти якогось знайомого, хоча ті навряд чи їздять цією лінією. Про всяк випадок тулиться в куток, під саму стіну. Зрештою, які там у неї знайомі? Поштарка, продавчиня з крамниці внизу, сусід із поверху. Аннушка навіть не знає їхніх прізвищ. Їй кортить затулити обличчя, як робить ота закутана; це непогана ідея — надягти собі пов’язку на очі, аби щонайменше бачити й бути якнайменше баченою. Аннушку штовхають, а їй навіть приємно, що хтось її торкається. Якась старша жінка, що сіла біля неї, виймає з мішечка яблуко і простягає їй з усмішкою. Коли на станції Парк Культури вона стоїть перед будкою з пиріжками, якийсь молодий, коротко стрижений хлопець купує їй порцію. Певно, вигляд вона має кепський. Дякує і не відмовляється, хоч у кишені лишилися ще якісь копійки. Вона стає свідком багатьох подій: як міліція скручує якогось чоловіка у шкіряній куртці, як на всю горлянку свариться якесь п’яне подружжя. Як молода дівчина, підліток, сідає до потяга на Черкізовській і схлипує, повторюючи «мамо, мамо», і ніхто не наважується їй допомогти, а потім уже запізно, бо дівчина виходить на Комсомольській. Бачить якогось присадкуватого смаглявого чоловіка, який біжить, штовхаючи перехожих, але біля ескалатора застрягає в натовпі, і двоє інших викручують йому руки. Бачить якусь жінку, яка голосить, що їй вкрали все, все, а потім її голос долинає звіддалік, усе глухіше й глухіше, аж поки остаточно змовкає. І двічі того дня бачить прямого, як жердина, діда з відсутнім поглядом — він проминає перед нею в освітленому потязі. Вона не знає навіть, що нагорі вже давно смеркло, що горять усі ліхтарі й лампи, просочуючи густе морозяне повітря жовтим світлом. Того дня вона взагалі не бачила сонячного проміння. На Київській вона підіймається нагору і йде в бік тимчасового переходу біля будівельного майданчика, сподіваючись зустріти тут закутану.
Жінка на своєму місці — робить те, що завжди: тупцює, виписуючи на землі якісь кола й вісімки, викрикуючи свої прокльони, схожа на клунок розмоклого шмаття. Аннушка довго стоїть перед нею, аж доки та помічає її й змовкає. Потім, не змовляючись, обидві жваво кудись рушають, неначе кваплячись до якоїсь цілі, і досить трохи забаритися, щоб вона назавжди лишилася недосяжною. На мості вітер ударяє їх обох, ніби жінка-боксер на рингу.
В кіоску на Арбаті продають смачнющі млинці, вони недорогі, але аж плавають у маслі, ще й политі сметаною. Закутана кладе монети на скляну тарілочку й бере гарячі порції. Жінки знаходять собі місце, щоб з’їсти цю смакоту, — на парапеті. Аннушка, ніби загіпнотизована, дивиться на молодих людей, які, попри холоднечу, посідали на лавки, грають на гітарі й попивають пиво. Більше галасують, ніж співають. Перегукуються, пустують. Двоє молоденьких дівчат їдуть верхи. Так, незвичне видовище. Коні високі, доглянуті, мабуть, просто з манежу; одна з цих амазонок вітається з молодим товариством на лавках, спритно зістрибує з сідла і, тримаючи коня на короткому поводі, розмовляє з хлопцями. Друга намагається випросити в якихось запізнілих туристів гроші на їжу для коня, — принаймні, так вона каже, — але ті здогадуються, що йдеться радше про пиво. Голодні тварини з вигляду трохи інакші.
Закутана штовхає її ліктем:
— Їж.
Але Аннушка не може відірвати погляду від цієї сцени, пожирає очима молодих людей, млинці парують в руках. Бачить у кожному з них свого Пєтю, вони того самого віку. Пєтя повертається до її тіла, наче вона ніколи його не зродила. Лежить там, скорчившись, важкий, як камінь, болісний. Набрякає в ній, росте; певно, їй треба народити його ще раз, тепер уже крізь шкіру, крізь усі пори, наче піт. Поки що він підступає їй до горла, застрягає в легенях і виходить у світ самим лише схлипом. Ні, вона не зможе з’їсти жодного млинця, вона повна. Пєтя застряг їй у горлі, хоч зараз міг би сидіти там, на лавці, простягати банку пива тій дівчині з конем, відхилятися назад усім тілом і вибухати сміхом. Міг би рухатися, нахилятися аж до власних черевиків, високо піднімати руки, міг би вкласти ногу в стремено й пришпорити коня. Міг би сісти на спині цієї тварини, проїхати вулицею, прямий, усміхнений, з вусиком, що поволі опушує йому горішню губу. Міг би вибігати вгору сходами й збігати вниз, наче вихор, йому стільки ж років, скільки й цим хлопцям, а вона, мати, журилася б, що йому світить двійка з хімії, що він не складе вступних іспитів і закінчить так, як його батько, що йому нелегко буде знайти роботу, і що його наречена їй не сподобається, і дитину вони заведуть собі надто рано.