Метою паломництва є інший паломник. Цього разу я миттю впізнала ніжну руку Шарлотти. У довгастій посудині з накривкою, схожою на барельєф, плавав підвішений на двох кінських волосинах крихітний плід із заплющеними очима. Його маленькі стопи торкалися зафарбованих червоним решток плаценти. Згори — невеликий натюрморт морського дна. Все асоціюється з морем, навіть головний герой цієї вистави — плід. Ми вийшли з води. Певно, тому Шарлотта прикрасила сланцеву накривку мушлями, зірками, коралами й губками, а посередині тішив око засушений морський коник — гіпокампус.
І ще один препарат справив на мене враження — законсервовані у воді Стіксу сіамські близнюки, а поруч із ними — їхній висушений скелет. Неймовірна ощадливість — два препарати з одного подвійного тіла.
La mano di Constantio[17]
Першими, хто кинувся мені у вічі, коли я приїхала до Вічного міста, були красиві чорношкірі продавці торбинок і гаманців. Я купила невеличке червоне портмоне — попереднє у мене вкрали в Стокгольмі. Друга річ, на яку я звернула увагу, — то нескінченні ятки з листівками, біля яких, власне кажучи, можна скоротати весь час — тут, у затінку на набережній Тибру, попиваючи час від часу вино в одному з маленьких дорогих кафе. Місце пейзажних листівок із панорамами старих руїн, листівок, зроблених з амбіцією показати якнайбільше на щонайменшому шматочку паперу, поволі займають світлини, зосереджені на деталях. Мабуть, це добра ідея — полегшення для втомленої свідомості. Світу забагато, краще зосередити увагу на подробицях, а не на цілості.
Ось гарна деталь фонтана, маленький котик, що сидить на римському карнизі, геніталії Мікеланджелового Давида, величезна стопа кам’яної статуї, надщерблений торс, який одразу змушує замислитися, яку ж то голову могло мати це тіло. Поодиноке вікно в стіні вохристого кольору, і нарешті — так! — сама лише рука з указівним пальцем, вертикально скерованим у небо; велетенська, відірвана від якогось неймовірного цілого біля самого зап’ястка. Рука імператора Костянтина.
Я так і лишилась інфікованою цією листівкою. Таки важливо, що першим потрапить на очі! Відтепер я всюди бачила самі лише руки, які на щось указували, я стала залежною від цієї деталі, вона мною заволоділа.
Напівоголена статуя воїна в самому лише парадному шоломі, зі списом в одній руці; друга вказує на щось угорі. Двійко путті пухкими пальчиками звертають увагу перехожих на щось, що над їхніми головами, — що? А ще дві туристки, що корчаться зі сміху, їхні пальці; гуртик людей перед розкішним готелем — звідти саме виходять Річард Ґір та Ніколь Кідман; а на площі Святого Петра таких пальців, які на щось указують, — сотні.
На Кампо ді Фйорі я побачила жінку, яка закам’яніла від спеки біля крана з водою, — вона приклала палець до вуха, ніби намагалася згадати мелодію з часів молодості і вже починала чути її перші тони.
А потім я помітила старого хворого чоловіка на візку, який штовхало двоє дівчат. Старий був паралізований, з його носа стриміли пластикові трубочки, що закінчувалися в чорному наплічнику. На його обличчі застиг вираз глибокого жаху, а права рука хижим гачкуватим пальцем указувала на щось, що, здавалося, висіло одразу за його лівим плечем.
Картографування порожнечі
Джеймс Кук вирушив у південні моря, щоб спостерігати за проходом Венери понад сонячним диском. Венера відкрила йому не лише свою красу, але й землю, вперше помічену голландцем Тасманом. З його записів моряки знали, що вона має бути десь тут. Щодня вони її виглядали і щодня припускалися тієї самої помилки, вважаючи хмари суходолом. Вечорами розмовляли про таємничий острів, який мусить бути прекрасним, якщо вже ним опікується Венера. Як земля Венери, він мусить мати ще й безліч інших принад, які кожен уявляв по-своєму.
Перший офіцер походив із Таїті і був певен, що той суходіл нагадуватиме його Гаваї — теплий, тропічний, залитий сонцем, оточений довгими, нескінченними пляжами, повний квітів, корисних трав і гарних жінок з оголеними персами. Сам капітан походив із Йоркширу, чим дуже пишався, і, зрештою, був би зовсім не проти, якби тут виявилося так само, як удома. Він роздумував навіть, чи між країнами на протилежних сторонах земної кулі не існує якийсь таємний зв’язок, якась планетарна близькість, подібність — якщо не очевидна й тривіальна, то, в будь-якому разі, глибинна і потайна. Корабельний юнга Нільс Юнґ мріяв про гори — та земля мала бути гористою, вершини мали сягати до неба й бути засніженими, а між ними мали простягатися родючі долини, повні пасовиськ, овець і чистих струмків з фореллю (юнга, мабуть, походив з Норвегії).
Саме він першим побачив Нову Зеландію 6 жовтня 1769 року.
З тієї миті «Індевор» плив уперед, а суходіл виринав із хмар миля за милею. Вечорами капітан Кук зворушено переносив його на папір, креслячи мапи.
Протягом кількох років того картографування вони пережили безліч пригод, які не раз були яскраво описані. Хтось зауважив, що така прекрасна земля не може бути незаселеною, і наступного ж дня над бушем помітили дим. Того самого ранку, коли прибульці почали побоюватися, що на суходолі нелегко буде знайти провіант, і уявили собі войовничих дикунів, вони з’явилися на березі — страхітливі й зловісні. Мали татуйовані обличчя, висолоплювали язики й потрясали списами. Щоб переконливо підкреслити свою перевагу і негайно встановити ієрархію, мореплавці кількох із них застрелили — і дикуни пішли в атаку.
Нова Зеландія була, здається, останньою землею, яку ми собі вигадали.
Інший Кук
Томас улітку 1841 року вирушив пішки з рідного Лоуборо до Лісестера на зустріч товариства тверезості — він був великим поборником тверезого розуму. Йти було одинадцять миль. Разом із ним мандрувало ще кілька джентльменів. Під час довгої й виснажливої дороги його навідала чудова ідея (аж дивно, що ніхто раніше до цього не додумався — ось вона, славетна простота геніальності): винайняти наступного разу спеціальний рейс залізниці для всіх неорганізованих мандрівників.
Через місяць йому вдалося організувати першу подорож для кількох сотень осіб (невідомо, чи всі вони їхали на зустріч товариства тверезості). Так виникло перше туристичне бюро.
Ось вони — двоє з тих кухарів, які варять нам дійсність.
Кити. Втонути в повітрі
Усі мешканці австралійських приморських селищ виходили на берег, тільки-но з’являлася чутка, що якийсь дезорієнтований кит знову виплив на мілину. Люди саможертовно чергували біля нього, поливаючи його ніжну шкіру водою й заохочуючи повернутися в море. Старші жінки в одязі гіпі стверджували, що знають, як це зробити. За їхніми словами, достатньо примовляти до нього: «прийди до мене, мій брате» або «моя сестро». І з заплющеними очима ділитися з ним своєю енергією.
Щодня крихітні фігурки крутилися пляжем, чекаючи припливу, аби вода знову забрала кита у свої глибини. Чіпляли до човнів сіті й намагалися відтягти його силою. Але велетенська тварина перетворилася на безвільний тягар, на тіло, якому цілковито збайдужіло життя. Не дивно, що серед людей чулося слово «самогубство». Прибула також невелика група активістів, які вважали, що тварині треба дозволити померти. Чого б це акт самогубства мав бути лише сумнівним привілеєм людини? Можливо, життя кожної живої істоти має свої чіткі, хоч і не видні на просте око межі, і, переступивши їх, вичерпується саме собою? Тож хай це буде враховане у Хартії прав тварин, яка саме постає в Сіднеї чи Брісбені. Дорогі браття, ми визнаємо ваше право на добровільну смерть.
До кита, що вмирав, з’їжджалися якісь підозрілі шамани й відправляли над ним ритуали, поруч крутилися фотолюбителі й мисливці на сенсації. Вчителька з сільської школи привела сюди свій клас, і діти потім малювали «Прощання з китом».
Зазвичай це тривало кілька днів. Умирання. За той час мешканці узбережжя вже зжилися з величною й незбагненною істотою. Декотрі давали їй імена, здебільшого людські. Приїхали місцеві телевізійники. В умиранні завдяки телебаченню брала участь ціла країна, ба більше, цілий світ. Темою цієї істоти на пляжі закінчувалися всі випуски новин на трьох континентах. Крутили фільми про екологію та глобальне потепління. У студіях дискутували науковці; політики внесли проблему охорони природи до своїх передвиборних програм. У чому причина? Відповідь намагалися дати іхтіологи й екологи, і кожен по-своєму мав рацію.