Зруйнована система ехолокації. Забруднення води. Термоядерні вибухи на морському дні, відповідальність за які не брала на себе жодна країна. А може, це добровільна смерть, як у слонів? Старість? Розчарування? Мозок ссавців вразливий до пітьми. Нещодавно було доведено, що мозок кита мало відрізняється від людського, але є в ньому й такі ділянки, яких немає в гомо сапієнса. Вони — у лобній, найрозвиненішій частині мозку.
Врешті смерть стала фактом, і мертве тіло довелося усунути з пляжу. Під час цієї процедури було вже не так людно — власне кажучи, все відбулося без свідків. Були тільки рятувальники в яскраво-зелених куртках, які розтинали тіло й завантажували його на причепи, щоби згодом вивезти його в невідомому напрямку. Якщо існувало якесь кладовище для цих китів, то лише там.
Біллі, косатка, втонув у повітрі.
Невтішні, скорботні люди.
Але бувало, що деяких із них удавалося порятувати. Завдяки тяжкій і саможертовній праці десятків волонтерів кити врешті глибоко вдихали і повертали у відкритий океан. Було видно, як радісно б’ють струменями в небо їхні славнозвісні фонтани, як занурюються у хвилі їхні тіла. Пляж тріумфував.
Через кілька тижнів їх виловлювали біля берегів Японії, і їхні лагідні красиві тіла йшли на харч собакам.
Зона Бога
Вже кілька днів, як вона спакована в дорогу. Речі лежать купками на килимі в кімнаті. Йдучи до ліжка, вона обережно їх переступає, бродить поміж стосиками футболок і трусиків, скрученими в клубочки шкарпетками, старанно випрасуваними й складеними штаньми, кількома книжками в дорогу — якимись модними романами, яких досі не мала часу прочитати. Лежать тут і теплий светр, і зимові черевики, що їх спеціально придбала з цієї нагоди, — адже вона їде туди, де в самому розпалі зима.
Речі собі як речі — чудернацькі виповзки багаторазового використання, захисні футляри для вразливого п’ятдесятилітнього тіла, комбінезони, що мають оберігати від сонячних променів і нескромних поглядів. Речі, незамінні в довгій мандрівці, впродовж тих кількох тижнів, проведених ген-ген далеко, на краю світу. Вона розташувала все на підлозі, звіряючись зі списком, що його доповнювала в рідкісні вільні хвилини, вже знаючи, що мусить їхати. Мусить, бо від обіцянок не відступаються.
Пакуючи все до червоної валізи на коліщатках, вона чесно зізналася собі, що насправді їй потрібно небагато. І з кожним роком усе менше. Відпадали сукні, піна для волосся, лак для нігтів, усяке манікюрне причандалля, сережки, дорожня праска, цигарки. Цього року вона усвідомила, що їй більше не потрібні прокладки.
— Не відвозь мене, — сказала вона чоловікові, який повернув до неї сонне, ледь притомне обличчя. — Я візьму таксі.
Провела зворотним боком долоні по його ніжних білих повіках і поцілувала його в щоку.
— Зателефонуй, коли дістанешся на місце, бо я тут помру від тривоги, — проказав він дещо нерозбірливо, і його голова опала на подушку. У нього було нічне чергування в лікарні, трапилася якась аварія, пацієнт помер.
Вона надягла чорні штани й чорну лляну блузу. Взула черевики, перекинула торбинку через плече. Тепер стоїть незрушно в коридорі. Вона й сама не знає навіщо. В її родині казали, що на дорогу потрібно хоч би на хвилинку присісти — старий польський кресовий звичай. Але тут, у маленькому передпокої, нема на що сісти, жодного стільця. Тож вона стоїть і налаштовує свій внутрішній годинник, так би мовити, на світовий час, озброює велике «тепер», цей м’ясистий хронометр у людській подобі, який глухо цокає суголосно з її подихом. Потім раптово зосереджується, напружується, хапає валізу за ручку, як дитина, що заґавилася, і рвучко відчиняє двері. Все. Старт.
Смаглявий таксист старанно вклав її валізу до багажника. Кілька його жестів здалися їй зайвими, надто фамільярними; поклавши багаж, він ніби легенько погладив її руку.
— Отже, в дорогу? — запитав він з усмішкою, блиснувши великими білими зубами.
Вона підтвердила. Таксист усміхнувся ще ширше, зиркнувши на неї в люстерко заднього огляду.
— До Європи, — докинула вона, і водій виразив своє здивування чимось середнім між окликом і зітханням.
Вони їхали по шосе вздовж затоки. Якраз почався відплив, і вода поволі оголювала кам’янисте, всіяне мушлями дно. Сонце сліпило й пекло, треба було стежити за шкірою. Вона з жалем подумала про свої рослини в саду — хтозна, чи чоловік буде їх поливати, як обіцяв. Згадала про мандаринки — якщо вони дочекаються її повернення, вона зробить з них варення. Про інжир, який щойно почав дозрівати, про прянощі, заслані у найсухіше місце городу, де суцільне каміння, але, здається, їм там сподобалося, бо естрагон цього року виріс до небувалих розмірів. Навіть білизна, розвішана в саду, пропахла його терпким свіжим ароматом.
— Десять, — сказав таксист. Вона заплатила.
На місцевому летовищі вона показала квиток і відправила багаж. Лишившись з одним наплічником, відразу неквапом рушила в бік літака, до якого вже запаковувалися сонні люди — з дітьми, собаками, пакетами, набитими провіантом.
Коли маленький літак здійнявся в повітря, щоб доставити її на головне летовище, вона побачила такий прекрасний краєвид, що на мить відчула якесь піднесення. «Піднесення» — смішне старомодне слово, особливо кумедне в цій ситуації, бо вона й справді була піднята до рівня хмар. Острови й піщані пляжі належали їй так само, як її руки й ноги; море, що згорталося біля берегів пінястими рулонами, цятки кораблів і човнів, м’яка, звивиста й пливка берегова лінія, зелені нутрощі острова — все це було її власністю. God’s Zone — так казали про свій острів мешканці. Зона Бога. Він переїхав сюди, прихопивши з собою всю красу світу. Тепер роздає її кожному мешканцеві задурно, не висуваючи жодних умов.
Приземлившись на великому летовищі, вона пішла до туалету і вмила обличчя. Потім довго спостерігала за коротенькою нетерплячою чергою до безкоштовного Інтернету. Мандрівники затримувалися тут на мить, аби дати знак близьким і далеким знайомим: я є. Їй спало на думку, що й вона могла би підійти до екранів, набрати адресу свого сервера, потім логін, і перевірити, хто їй написав. Але знає, що там нічого цікавого нема: щось у справі проекту, над яким вона саме працює, жарти від подруги з Австралії, нечасті мейли від дітей. Відправник листів, які стали причиною її подорожі, вже довгий час мовчить.
Її здивували нескінченні ритуали безпеки, вона давно не літала. Її саму та її наплічник пропустили крізь рентген. Конфіскували щипці для нігтів — шкода, були ще цілком нічого, вона користувалася ними вже багато років. Працівники намагалися фаховим оком оцінити, хто з пасажирів може бути живою бомбою — насамперед ці смагляві чи оті дівчата в хустках, веселі, щебетливі. Здавалося, світом, який починається тут, де вона оце стоїть, за цією жовтою лінією, керують якісь інші права, і сюди лише долинає його злісне глухе гарчання.
Пройшовши паспортний контроль, вона купила кілька дрібничок у крамниці duty-free. Знайшла свої ворота — номер дев’ять, — сіла, повернувшись обличчям до входу, і спробувала почитати.
Літак злетів вчасно й безболісно. Вкотре сталося чудо: здоровенна, як будинок, машина ґраційно вислизнула з обіймів землі і м’яко здійнялася вгору.
Споживши пластикову літакову їжу, всі почали вкладатися до сну. Лише дехто, надягши навушники, дивився фільм про фантастичну подорож відважних науковців, яких за допомогою якогось «акселератора» зменшили до розмірів бактерії, і тепер вони мандрували в тілі пацієнта. Вона дивилася на екран, не надягаючи навушників, і чудувалася незвичному видовищу: декораціям, як на морському дні, пурпуровим коридорам кровоносних судин, пульсуванню протоків у венах, у яких пливуть агресивні, схожі на космічних прибульців лімфоцити і миролюбні круглясті еритроцити, невинні овечки. Стюард тихо розносив воду зі шматочком лимона, одним на цілий графин. Вона випила склянку.