Выбрать главу

Одразу після переїзду її почала охоплювати дивна туга. Дивна, бо стосувалася вона речей надто дрібних, щоби за ними сумувати: води, яка збирається калюжами в заглибинах хідника, неонових барв, якими міниться на цій воді розлитий бензин, важких і рипучих старезних дверей, що ведуть на темну сходову клітку. Ще вона сумувала за фаянсовими тарілками з коричневою облямівкою й написом «Społem»[19], на яких у студентському барі подавали ліниві вареники, политі топленим маслом і посипані цукром. Згодом та туга просочилась у нову землю, наче розлите молоко, і від неї не лишилося й сліду. Вона закінчила навчання, здобула спеціальність, мандрувала світом. Вийшла заміж за чоловіка, з яким досі разом, і народила близнюків, які й самі невдовзі матимуть дітей. Здається, ніби пам’ять — то шухляда, завалена паперами; деякі з них геть неважливі, такі собі одноразові документи, чеки з пральні, квитанції про купівлю зимового взуття чи тостера, про який уже давно всі забули. Але є й інші, багаторазові, які задокументували не подію, а цілий процес: дитячі медичні картки, студентський квиток, наполовину заповнений щосеместровими печатками, атестат зрілості, посвідчення про закінчення курсів крою та шиття.

У черговому листі до неї він писав, що тепер лежить у лікарні, але вже відомо, що його випустять на свята, і він уже туди не повернеться. Все, що було можливо зробити, вже зроблене, все вивчене й передбачене, тож відтепер він буде вдома. Мешкає під Варшавою, в селі, і тепер лежить сніг, у цілій Європі сильні морози, трапляється навіть, що люди замерзають на смерть. Ще він написав, як називається його хвороба, але польською, тож вона гадки не мала, що це таке, просто не знала польської назви. «Ти пригадуєш, що ми одне одному пообіцяли? — писав він. — Пам’ятаєш останню ніч перед твоїм від’їздом? Ми сиділи на парковому газоні, було дуже гаряче, червень, усі іспити складено на п’ять, і місто, розігріте протягом дня, віддавало тепло, змішане з запахом бетону, неначе пітніло. Пам’ятаєш? Ти принесла пляшку горілки, але ми її так і не подужали. Ми пообіцяли одне одному, що побачимось. Побачимося, хай би там що. І ще дещо зробили — пам’ятаєш?».

Звісно, вона пам’ятає.

Він мав невеличкого складаного ножа в кістяній оправі, і в тому ножі був штопор, яким він щойно відкоркував пляшку (а пляшки тоді закорковували й заливали лаком). І тепер вістрям цього штопора він робить собі на долоні, — здається, між великим і вказівним пальцями, — поздовжню ранку. Вона бере в нього скручене металеве вістря і робить собі те саме. Потім вони торкаються двома краплинками крові, дотикаються скалічинами. Цей романтичний молодечий жест зветься кровним побратимством і, мабуть, походить із якогось модного тоді фільму, а може, з книжок — чи не з «Вінету»[20].

Вона ретельно оглядає свої долоні, обидві, бо не пригадує, яка то була рука — ліва чи права. Нічого не знаходить. Час гоїть і не такі рани.

Звісно, вона пам’ятає ту червневу ніч — із віком пам’ять починає відкривати свої голографічні провалля, дні, наче за ниточку, витягують за собою наступні, а далі виринають усе нові години й хвилини. Завмерлі образи починають рухатися, спершу повільно, щоразу повторюючи одні й ті самі миті, і це нагадує видобування з піску старезних скелетів: спочатку виявляєш якусь одну кістку, але мітелка поволі очищує все нові й нові, аж доки постає ціла складна конструкція — суглоби, з’єднання, усе те, що тримає на собі тіло часу.

З Польщі вони виїхали до Швеції. Був 1970 рік, їй було тоді дев’ятнадцять. Через два роки вони вирішили, що це надто близько, що через Балтійське море доходять якісь флюїди, туга, міазми, якесь неприємне повітря. Батько був хорошим дантистом, мати — зубним техніком. Таких прийме будь-яка країна світу. Кількість мешканців треба помножити на кількість зубів, і так можна обчислити свої шанси. Що далі поїхати, то краще.

Вона відписала й на цього листа, з подивом підтвердивши свою чудну обіцянку. А вже наступного ранку прийшла відповідь від нього, так наче він там, по той бік, нетерпляче чекав, підготувавши текст і зберігши його на робочому столі, щоб одразу скопіювати й надіслати.

«Спробуй собі уявити постійний біль і нерухомість, яка з кожним днем прогресує. Але й це все можна було б витримати, коли б не думка, що поза цим болем нічого немає, що не буде ніякої полегші, що кожна наступна година буде гіршою за попередню, і все, що чекає попереду, — це якась неймовірна пітьма, якесь пекло, збудоване з галюцинацій, з десятьма колами страждань. І немає ніякого провідника, ніхто не поведе тебе за руку й не розтлумачить причин, бо й нема ніяких причин, ніякої кари й ніякої винагороди».

І ще наступний лист, у якому він скаржився, що писати йому дуже важко. Лист був повний натяків і загальників: «Знаєш, тут про це не може бути й мови. Традиція не схвалює таких ідей, справу погіршує ще й вроджена нехіть до рефлексії у моїх (чи все ще твоїх?) співвітчизників. Зазвичай це пояснюють важкою історією, яка завжди була до нас неприхильною, водила полями — чи не звідти назва країни? Спалахи ентузіазму завжди змінювалися застоєм, і тому нормою став певний рівень остраху й недовіри до світу, переконання у рятівній силі незрушних правил, а заразом — небажання триматися власних засад.

Моє становище таке: я розлучений і контакту з дружиною не маю, мною опікується моя сестра, але вона ніколи не виконала б мого прохання. Дітей у мене нема, і мені дуже через це прикро — їх варто мати бодай з такої причини. У мене чимало недоброзичливців, і я, на жаль, — публічна особа. Жоден лікар не наважиться мені допомогти. В одному з політичних скандалів мене було скомпрометовано, я вже не маю так званого доброго імені, я це знаю, і мені це цілковито байдуже. В лікарні мене вряди-годи хтось відвідував, але, підозрюю, не через щире бажання мене побачити, а з, можливо, не до кінця усвідомленого злорадства — аби постояти біля ліжка й покивати головою: «Ось що з ним сталося!». Я розумію це почуття, воно цілком людське. Та й я не кришталево чистий, я багато в житті наламав дров. У мене єдина чеснота — я завжди був добре організований. І хотів би скористатися цією рисою до кінця».

Вона далеко не все зрозуміла, багато слів випало з пам’яті. Наприклад, вона не знала, хто така «публічна особа» — їй довелося трохи над цим помізкувати, тепер, здається, вона вже знає. А що значить «наламати дров»? Наробити безладу? Завдати собі шкоди?

Намагалася уявити собі, як він пише цього листа — сидить чи лежить, чи одягнений у піжаму, — але його постать залишалася в її уяві порожнім прозорим обрисом, крізь який вона дивилася на луки й затоку. Після цього довгого листа вона знайшла картонні коробки, де тримала старі світлини з Польщі, і нарешті відшукала його — пристойно зачесаний юнак із тінню молодечого заросту, в смішних окулярах і якомусь розтягнутому ґуральському[21] светрі, з рукою біля самого обличчя, — мабуть, він щось говорив, коли зробили цей чорно-білий знімок.

Синхронна подія: через кілька годин прийшов лист зі світлиною в додатку. «На жаль, мені щораз важче писати. Будь ласка, поквапся. Подивись, який я з вигляду. Тобі треба це знати, хоча фото зроблене рік тому». Масивний чоловік із сивим волоссям, що стирчить їжачком, гладенько поголений, з м’якими, дещо невиразними рисами обличчя, сидить у якомусь приміщенні на тлі полиць, завалених паперами. Редакція? Між першою і другою світлинами немає нічого схожого, може здатися, що це зовсім різні люди.

Вона не знає, що це за хвороба. Вписує польську назву в «Ґуґл», і миттю все стає зрозуміло. Ага! Ввечері питає про це чоловіка. Він детально оповідає їй про механізм хвороби, про її невиліковність, про нерухомість, яка прогресує.

— А що? — питає він насамкінець.

— Та нічого. Знайомий знайомого цим хворіє, — ухильно відповідає вона, а потім, ніби мимохідь, дивуючись самій собі, повідомляє йому про конгрес у Європі — велика несподіванка, її запросили в останню мить.

вернуться

19

Польська кооперативна торгова мережа, заснована на початку XX століття. Особливого розквіту досягла в часи соціалізму.

вернуться

20

«Вінету» — популярна в країнах соціалістичного табору серія книг німецького письменника Карла Мая про вигаданого вождя племені апачів.

вернуться

21

Ґуралі — мешканці гірських районів на півдні Польщі, півночі Словаччини та в регіоні Тешинська Сілезія в Чехії.