Того останнього перельоту можна не враховувати — він тривав лише годину, з Лондона до Варшави. Вона його майже не помітила. Багато молоді, яка поверталася з роботи додому. Дивовижне відчуття: всі природно говорять польською. На самому початку це було для неї приголомшливим відкриттям, так наче вона зустріла стародавніх греків. Усі тепло вдягнені — шапки, рукавиці, шарфи, пухові куртки, як у лижників, — щойно тепер вона збагнула, що значить приземлитися посеред зими.
Змучене тіло, схоже на одне суцільне сухожилля, розтягнуте на ліжку. Коли вона ввійшла, він її не впізнав. Це зрозуміло. Уважно на неї дивився, знав, що це вона, але не впізнавав. Принаймні так їй здавалося.
— Привіт, — сказала вона.
Він ледь помітно всміхнувся й заплющив очі.
— Ти неймовірна.
Якась жінка, мабуть, сестра, про яку він згадував, відсунулася й звільнила їй місце біля ліжка. Вона підійшла й торкнулася його руки, кістлявої й аж попелястої — його кров уже несе попіл замість вогню.
— Ось бачиш, — сказала його сестра, точнісінько так, як звертаються до дитини, — маєш гостю. Бачиш, хто приїхав тебе відвідати? Прошу, сідайте.
Він лежав у кімнаті з вікнами на засніжене подвір’я й чотири велетенські сосни, далі було видно паркан і дорогу, а за ними — справжні вілли. Їхня архітектурна пишнота її ошелешила. В пам’яті це закарбувалось інакше. Колони, веранди, освітлені брами. Вона чула скрегіт автомобільного стартера, хтось із сусідів марно намагався завести двигун. У повітрі витав легенький запах вогнища, диму з хвойного дерева.
Він глянув на неї й усміхнувся, але самими лише вустами — їхні куточки ледь піднялися, — очі й далі були серйозними. Крапельниця стояла праворуч від ліжка. Катетер був устромлений в набряклу синювату вену, яка вже ледь билася.
Коли сестра вийшла, він запитав:
— Це ти?
Вона всміхнулася.
— Ось бачиш, я приїхала, — вона приготувала це просте речення заздалегідь. Вийшло непогано.
— Дякую. Я не вірив, — промовив він і ковтнув слину, ніби збирався розплакатися.
Вона злякалася, що от-от стане свідком якоїсь ніякової сцени.
— Та припини, — сказала вона. — Я не вагалась ані миті.
— Гарно виглядаєш, молодо. От лише колір волосся змінила, — спробував він пожартувати.
Його вуста були пересохлі. На столику біля ліжка вона побачила склянку, а в ній — паличку, огорнуту марлею.
— Хочеш пити?
Він кивнув.
Вона вмочила паличку у воду й нахилилася над хворим чоловіком, відчула його запах — солодкавий, неприємний. Він опустив повіки, коли вона обережно зволожила йому губи.
Намагалися розмовляти, але без особливого успіху. Він подовгу заплющував очі, й вона не знала, слухає він її чи відлітає в якусь далечінь. Вона почала від «пам’ятаєш, як...», але не спрацювало. Коли змовкла, він торкнувся її руки й попросив:
— Розповідай щось. Говори до мене.
— Скільки це ще... — вона добирала слово, — триватиме?
Він сказав, що, можливо, й кілька тижнів.
— Що це таке? — запитала вона, дивлячись на крапельницю.
Він знову всміхнувся.
— Три в одному. Обід, сніданок і вечеря. Відбивна з капустою, шарлотка й пиво на десерт.
Вона пошепки повторила: «відбивна». Це слово, майже забуте, розпалило її голод. Вона взяла його руку й обережно розтерла йому схололі пальці. Чужі руки, чужа людина, вона нічого в ньому не впізнавала, чуже тіло, чужий голос. Вона цілком могла помилитися, потрапити не до того дому.
— Ти справді мене впізнаєш?
— Певна річ. Ти не дуже-то й змінилася.
Вона знала, що це неправда. Він її не впізнав. Може, якби вони мали шанс побути поруч довше, розвинути всі ці жести, вирази обличчя, рухові навички... Але чи треба? Їй здалося, що він знову кудись відчалив — заплющив очі, наче заснув. Вона йому не заважала. Дивилась на його попелясте обличчя й запалі очі, на геть білі нігті, ніби відтворені з воску, але неточно, бо межа між ними й шкірою пальців була непомітною.
Згодом він повернувся, глянув на неї так, ніби минула лише секунда.
— Я знайшов тебе в Інтернеті, вже давно. Читав твої статті, але мало що розумів, — він кволо всміхнувся. — Надто складна термінологія.
— Ти справді читав? — здивовано запитала вона.
— Ти, певно, щаслива. Принаймні, видаєшся щасливою.
— Я щаслива.
— Як переліт? Скільки це годин?
Вона розповіла йому про летовища й пересадки. Спробувала полічити години, але нічого не вийшло, бо вона летіла на захід, і здавалося, ніби час розрісся. Описала йому свій дім, краєвид із затокою. Розповідала про опосумів, про сина, який на рік поїхав до Гватемали викладати англійську в сільській школі. Про батьків, які недавно померли одне за одним, реалізовані в житті, сиві; до останніх днів вони перешіптувалися між собою по-польському. Про чоловіка, який робить складні операції на мозку.
— Ти вбиваєш тварин, правда? — спитав він зненацька.
Вона глянула на нього з подивом. Через мить їй усе стало зрозуміло.
— Це болісно, але необхідно. Хочеш пити?
Він заперечно похитав головою.
— Чому ти це робиш?
Вона нетерпляче махнула рукою. Зрозуміло чому. Тому, що люди завезли на острів свійських тварин, яких ніколи не було в тутешній екосистемі. Одних понад двісті років тому бездумно завезли, інші, здавалося б, цілком невинні, — кролі — втекли. З хутроферм повтікали опосуми й ласки. З домашніх квітників утекли рослини: нещодавно вона бачила узбіччя дороги, заросле криваво-червоними пеларгоніями. Втік часник, який на пустирях здичавів, і тепер його квіти дещо виблякли. Хтозна, можливо, через тисячі років він створить тут якусь свою локальну мутацію. Такі, як вона, працюють у поті чола, щоб не дозволити решті світу зіпсувати їхній острів, щоб із випадкових кишень не випали на острівний ґрунт випадкові насінини, щоб на шкоринках бананів не прибув сюди чужорідний грибок, спроможний занапастити цілу екосистему. Щоби прибульці на черевиках, на своїх траперських підошвах, не принесли на острів небажаних іммігрантів — бактерії, комах, водорості. За цим треба стежити, хоч ця боротьба приречена на поразку. Доводиться прийняти той факт, що вже ніколи не буде окремих екосистем. Світ злився в одне суцільне місиво.
Треба дотримуватися митних правил. Не можна ввозити на острів ніяких біологічних субстанцій, на насіння потрібно мати дозвіл.
Вона помітила, що він її слухає не дуже уважно. Та й хіба це доречна тема для такої зустрічі? Вона вмовкла.
— Говори, розповідай, — попросив він.
Вона поправила йому піжаму, яка відхилилася на грудях і оголила майже білий шматок шкіри з кількома сивими волосинами.
— Глянь, оце мій чоловік, а це діти, — сказала вона і видобула з торбинки гаманець, де у прозорій кишеньці лежали світлини. Показала йому дітей. Він не міг підвести голови, тож вона йому трішки її підняла. Він усміхнувся.
— Ти вже бувала тут давніше?
Вона заперечно похитала головою.
— Але я бувала в Європі, на наукових конгресах. Загалом три рази.
— Тебе не тягло сюди?
Вона замислилася.
— Знаєш, стільки всього діялося в житті, я вчилася, народжувала дітей, працювала. Ми будували будинок на березі океану, — почала вона, але в голові чула голос батька: «...годиться для малих ссавців, нетлів і комах». — Я забула, просто забула.
— Ти знаєш, як це зробити? — запитав він, помовчавши.
— Так, — відповіла вона.
— Коли?
— Коли захочеш.
Він, долаючи біль, повернув голову до вікна.
— Щонайшвидше. Завтра?
— Добре. Завтра.
— Дякую тобі, — мовив він і глянув на неї так, ніби щойно освідчився їй у коханні.