На виході її обнюхав старий перегодований собака. Сестра стояла на ґанку, на морозі, курила цигарку.
— Запалите?
Вона зрозуміла, що це запрошення до розмови і, собі на подив, узяла одну. Цигарка була тоненька, ментолова. Від першої ж затяжки їй замакітрилось у голові.
— Він приймає морфій у пластирях, тому трохи непритомний, — сказала жінка. — А ви здалеку?
Тієї миті вона усвідомила, що жінка нічого не знає — він її не втаємничив. Вона не знала, що сказати.
— Ах, ні. Ми працювали разом певний час, — промовила, не вагаючись; вона й не думала, що спроможна збрехати. — Я закордонна кореспондентка, — вигадала вона, щоб якось пояснити свій іноземний акцент.
— Бог — несправедливий, несправедливий і жорстокий. Хіба можна так мучитися, — сказала його сестра з якимсь упертим виразом обличчя. — Добре, що ви його відвідали, він такий самотній. Перед обідом приходить медсестра з поліклініки. Каже, що краще було б віддати його до госпісу, але він не хоче.
Вони одночасно погасили цигарки в снігу, ті навіть не засичали.
— Я зайду завтра, — сказала вона. — Попрощатися перед від’їздом.
— Уже завтра? Так швидко? Він так зрадів вашому приїздові... А ви лише на два дні, — жінка зробила рух, наче хотіла впіймати її за руку, наче хотіла додати: «Не покидай нас».
Вона мусила перереєструвати квитки, не сподівалася, що все вийде так швидко. Того найважливішого, з Європи додому, не вдалося обміняти, тож у неї виявився вільний тиждень. Проте вона вирішила не залишатися тут — краще відразу виїхати, до того ж їй було незатишно в цих снігах і сутінках. На завтра були квитки до Лондона й Амстердама — вона вибрала Амстердам. Матиме тиждень, щоби порозглядати місто.
Вона повечеряла на самоті, а потім пройшлася головною вулицею до Старого міста. Розглядала вітрини маленьких крамничок, де були переважно сувеніри й біжутерія з бурштину. Вона їй не подобалася. Та й саме місто здалося їй якимось непроникним, надто великим і надто холодним. Люди на вулицях були щільно закутані, з обличчями, наполовину затуленими комірами й шаликами, з їхніх вуст вилітали хмарки пари. На тротуарах лежали купки замерзлого снігу. Вона збиралася глянути на гуртожитки, де колись жила, але передумала. Правду кажучи, все тут було їй несимпатичне. Зненацька їй здався дивним той феномен, що люди так радо й з власної волі відвідують місця своєї молодості. Що вони хочуть там знайти, у чому впевнитися? Що вони справді там були? Що добре зробили, звідти поїхавши? Чи, може, їх вабить надія, що точне пригадування давніх місць спрацює, як замок-блискавка, і з’єднає минуле з майбутнім в одну суцільну площину — металевим швом, зубок у зубок.
Мабуть, вона теж була тутешнім людям несимпатичною — на неї взагалі не дивилися, її оминали поглядом. Здавалося, що здійснилася її дитяча мрія — бути невидимою. Такий собі казковий атрибут — шапка-невидимка, яку надягаєш на голову й поволі зникаєш з очей.
Останніми роками вона зрозуміла, що достатньо просто бути жінкою середнього віку без особливих прикмет, щоби негайно стати невидимою. Не лише для чоловіків, але й для жінок, які перестають відчувати з її боку будь-яку конкуренцію. Нове дивовижне відчуття: погляди перехожих ковзають її обличчям, її щоками й носом, навіть їх не торкаючи. Ті погляди прошивають її тіло наскрізь і, мабуть, бачать крізь неї реклами, пейзажі, розклади руху. Так-так, здається, вона стала прозорою — зрештою, це дає величезні можливості, лише треба навчитися ними користуватися. В якійсь драматичній ситуації ніхто її не запам’ятає, свідки згадуватимуть: «якась жінка...», «хтось іще тут стояв...». Чоловіки в цьому сенсі ще жорстокіші, ніж жінки — ці останні подеколи ще звернуть увагу на сережку. А ті нічого не приховують, дивляться на неї не довше, ніж секунду. Іноді хіба що якась дитина з невідомих причин прилипне до її очей, старанно й незворушно вивчить її обличчя і відвернеться — до майбутнього.
Вечір вона провела в готельній сауні, а потім заснула — надто швидко, втомлена зміною часових поясів, неприкаяна, наче карта, вийнята зі своєї колоди і вкладена до іншої, екзотичної. Вранці вона прокинулася надто рано, і її охопив страх. Вона лежала навзнак, було ще темно; пригадувала собі чоловіка, як він прощався з нею, ще сонний. В паніці подумала, що більше ніколи його не побачить. Уявила собі, як залишає сумку на сходах, скидає одяг і лягає біля нього, як вона це любить — притулившись до його голої спини і встромившись носом у його потилицю. Вона зателефонувала до нього — там був вечір, і він якраз повернувся з лікарні. Лише словом згадала про конгрес. Говорила про погоду, про те, що стоять морози, він ледве чи витримав би. Нагадала, щоб він не забув поливати квіти в саду, особливо естрагон на камінні. Розпитувала, чи не дзвонив хто з роботи. Потім прийняла душ, старанно нафарбувалася й першою зійшла вниз на сніданок.
Вийняла з косметички ампулу, схожу на пробник парфумів. Дорогою купила в аптеці шприц. Було доволі кумедно, бо вона забула це дивне слово «шприц» і сказала «спринцівка», слова були схожі.
Їхала містом на таксі й поволі починала розуміти, звідки бралося те відчуття чужості — то було геть інше місто, яке нічим не нагадувало того, яке жило в її голові; тут не було за що зачепити пам’ять. Ніщо не здавалося їй знайомим. Будинки були надто важкі, присадкуваті, вулиці — надто широкі, двері — надто солідні, зовсім інакші авта їхали інакшими вулицями, до того ж іншою стороною, ніж вона звикла. Тому її не полишало відчуття, що вона опинилася в задзеркаллі, в якійсь нереальній країні, де все несправжнє, тож у певному сенсі все дозволене. Ніхто не впіймає її за руку, не стримає. Вона пересувається цими замерзлими вулицями, наче прибулець з іншого виміру, наче вища істота. Їй довелося стиснутися, якось скрутитися в собі, аби тут поміститись. І єдине, що вона має тут здійснити, — це її місія, очевидна й асептична. Місія любові.
Таксист трохи блукав цим котеджевим містечком з якоюсь ніби казковою назвою: Горішнє Залісся. За горами, за лісами. Вона попросила його загальмувати біля невеличкого бару за рогом і заплатила.
Швидким кроком пройшла кількадесят метрів, а потім ледве продерлася засніженою стежиною, що вела від хвіртки до будинку. Поки відхиляла хвіртку, з огорожі впала шапка снігу й відкрила табличку з номером дому: один.
Їй знову відчинила сестра з червоними заплаканими очима.
— Він чекає на вас. Навіть попросив, щоб я його поголила, — сказала жінка і зникла.
Чоловік лежав у свіжій постелі, при тямі. Його голова була повернута до дверей — він справді на неї чекав. Коли вона сіла біля нього на ліжку й взяла його руки, помітила дещо дивне: вони були мокрі від поту, навіть на зовнішньому боці. Всміхнулася до нього.
— Ну, як ти? — запитала вона.
— Все гаразд.
Він збрехав. Усе було негаразд.
— Наклей мені цей пластир, — попросив він і вказав очима на пласку коробочку, що лежала на столику. — Мені боляче. Треба почекати, поки він почне діяти. Я не знав, коли ти прийдеш, і хотів тебе побачити притомним. Інакше я б тебе не впізнав. Гадав би, що це, можливо, не ти. Ти така молода й гарна.
Вона погладила його по запалій скроні. Пластир прилип, наче рятівна друга шкіра, в місці над нирками. Вигляд оголеного шматка його тіла, виснаженого й змордованого, приголомшив її. Вона прикусила губи.
— Я це якось відчую? — запитав він, але вона його заспокоїла.
— Скажи, що б ти зараз хотів? Може, хочеш трохи побути на самоті?
Він заперечно крутнув головою. Його чоло було сухе, як папір.
— Я не буду сповідатися. Лише поклади мені руки на обличчя, — попросив він і кволо всміхнувся, якось ніби хитрувато.
Вона зробила це, не вагаючись. Відчула тонку шкіру й дрібні кісточки, заглибини очниць. Вчувала пальцями пульсування, тремтіння, ніби якусь напругу. Череп — тонка ажурна кістяна структура, досконала цілість, міцна й крихка водночас. Їй стиснуло в горлі, вперше і востаннє їй захотілося плакати. Вона знала, що такий дотик полегшує його страждання, вгамовує підшкірний дрож. Врешті вона забрала руки, а він лежав далі з заплющеними очима. Повільно нахилилася над ним і поцілувала його в чоло.