Фінансує він цю подорож з її страхування.
Рецепції великих розкішних готелів
Я входжу туди квапливим кроком, назустріч ґречній усмішці портьє. Роззираюся заклопотано, наче я прийшла на зустріч. Граю роль. Нетерпляче зиркаю на годинник, а потім падаю в один із фотелів, запалюю цигарку.
Рецепції — це краще, ніж кав’ярні. Не обов’язково щось замовляти, дискутувати з кельнерами, їсти. Готель огортає мене своїми ритмами, ніби вир, центр якого — обертові двері. Людська ріка затримується тут, крутиться на місці ніч або кілька ночей, а потім пливе далі.
Ніхто не прийде, хто б то не мав бути, але чи це руйнує етос мого чекання? Ця активність нагадує медитацію: спливає час, а діється небагато, ситуації повторюються (під’їжджає таксі, з нього виходить новий гість, портьє виймає валізку з багажника, вони йдуть до рецепції, взявши ключ до ліфта). Іноді ситуації дублюються (два таксі під’їжджають симетрично з двох протилежних боків, з них виходить двоє гостей, двоє портьє виймають із двох багажників валізи) чи помножуються, зчиняється штовханина, ситуація стає напруженою, загрожує хаосом, але це просто хитромудра фігура, не одразу видно її складну гармонію. Часом хол несподівано порожніє, і тоді портьє починає фліртувати з дівчиною на рецепції, але якось між іншим, мимохідь, зберігаючи повну готельну готовність.
Сиджу так приблизно годину, не довше. Бачу тих, що вистрибують з ліфта і мчать назустріч, спізнюхи від народження, іноді в поспіху вони крутяться в обертових дверях, наче в млинку, який їх от-от перемеле на борошно. Бачу тих, що човгають ногами, тягнуть їх за собою, ніби насилу роблять наступний крок, зволікають перед кожним рухом. Жінки, що чекають на чоловіків, чоловіки, що чекають на жінок. Жінки мають чудовий макіяж, що його неминуче зітре сьогоднішній вечір; над ними — хмарки парфумів, божисті німби. Чоловіки вдають цілковиту свободу, але насправді вони сковані, оселені десь на нижніх поверхах власного тіла, у пахвині.
Це чекання іноді дарує прекрасні несподіванки: ось чоловік проводжає жінку до таксі. Вони вигулькують з ліфта. Вона — маленька, делікатна, темноволоса, в короткій обтягнутій спідниці, але не вульгарна. Елеґантна повія. Він (іде одразу слідом за нею) — високий, сивуватий, в сірому костюмі, з руками в кишенях штанів. Ідуть мовчки, тримають дистанцію. Хто би повірив, що вони щойно торкалися слизовими оболонками, що він детально вивчив язиком її рот. Ідуть поряд; виходячи, він пропускає її першою в млинок обертових дверей. Таксі вже чекає. Жінка сідає мовчки, лише стримано всміхається. Ніякого «до побачення» чи «було дуже приємно», нічого такого. Він ще нахиляється до вікна, але, здається, нічого не каже. Може, якесь цілком зайве прощання — таки піддався звичці. Таксі від’їжджає. Він повертається з руками в кишенях, легкий і задоволений, на обличчі — тінь усміху. Вже починає будувати плани на вечір, згадав про електронну пошту й телефон, але ще вичікує трішки, аби натішитися легкістю. Можливо, він просто піде в бар.
Точка
Коли я проїжджаю через ці міста, знаю, що доведеться-таки в одному з них затриматися надовше, може, навіть оселитися. Я обмірковую й зважую кожен варіант, порівнюю й оцінюю, і мені завжди здається, що місто або задалеко, або заблизько.
Втім, здається, що все-таки існує якась стала точка, довкола якої я здійснюю свій безугавний циклічний рух. Від чого задалеко, до чого заблизько?
Розріз як метод пізнання
Пізнання шар за шаром; кожен шар лише віддалено нагадує наступний чи попередній; переважно він є варіацією, модифікованою версією, хоча це й непомітно, якщо розглядати його осібно, без огляду на ціле.
Кожна верства є частиною цілого, але тримається своїх прав. Тривимірна картина, ув’язнена й сплощена у двох вимірах, здається абстракцією. Ба можна подумати, що ніякого цілого нема й ніколи не було.
Серце Шопена
Усім відомо, що Шопен помер сімнадцятого жовтня о другій годині ночі («in the small hours», як каже англомовна версія Вікіпедії). Біля смертного ложа було кількоро найближчих друзів, серед них — сестра Людвика, яка саможертовно піклувалася про нього до самого кінця. Ще був отець Єловіцький. Того так приголомшило це мовчазне тваринне помирання геть виснаженого тіла, ця безугавна боротьба за кожен ковток повітря, що він спершу знепритомнів на сходах, а потім, керований не цілком усвідомлюваним бунтом, вигадав у своїх спогадах кращу версію композиторової смерті. Зокрема, він написав, нібито останні слова Фридерика Шопена звучали: «Я вже біля джерела найглибшого щастя». То була явна брехня, хай навіть гарна і зворушлива. Насправді, як пригадувала Людвика, її брат нічого не сказав, зрештою, він лежав без тями вже кілька годин. Єдине, що видобулося з його вуст, — то цівка темної густої крові.
Тепер Людвика, змучена і змерзла, їде поштовим диліжансом. Вони вже наближаються до Ляйпціґа. Стоїть вогка зима, із заходу за ними женуться важкі темночереві хмари, певно, на сніг. Після похорону минуло багато місяців, але в Людвики буде ще один, у Польщі. Фридерик весь час повторював, що хоче, щоби його поховали на батьківщині, а як добре знав, що помре, старанно спланував свою смерть. І похорон.
Відразу після смерті приїхав чоловік Соланж. Прибув негайно, ніби чекав у плащі й черевиках, коли постукають у двері, віддавна готовий. Приїхав із цілим своїм робочим кабінетом, запакованим у шкіряну сумку. Спершу натер жиром нерухому руку небіжчика, старанно й поштиво вклав її до дерев’яного жолобка й залив гіпсом. Потім з допомогою Людвики зняв посмертну маску — йшлося про те, аби риси обличчя не надто застигли, аби в них не відбилася смерть, бо та робить обличчя дуже подібними.
Нишком, без галасу виконали наступну вимогу Фридерика. Через день після смерті медик, що його викликала графиня Потоцька, наказав роздягти тіло до половини, а потім, розклавши довкола грудної клітки цілий оберемок простирадл, відкрив її спритним рухом скальпеля. Людвиці, яка була при цьому присутня, здалося, ніби тіло здригнулося чи навіть зітхнуло. За мить, коли простирадла потемніли від майже чорних згустків крові, відвернулася до стіни.
Медик сполоскав серце в тазі, і Людвика аж здивувалася, що воно таке велике, безформне й безколірне. Воно ледве помістилося в скляній посудині зі спиртом, тож медик порадив узяти більшу. Тканина не має ані стискатися, ані торкатися стінок.
Людвика дрімає, заколисана рівномірним стукотом коліс, а в диліжансі, на сидінні навпроти, поруч із її супутницею Анєлею, з’являється якась дама, чужа, але ніби давня знайома, ще з Польщі. В запорошеній жалобній сукні, які носили вдови повстанців, із демонстративним хрестом на грудях. Обличчя підпухле, почорніле від сибірських морозів, руки в сірих потріпаних рукавичках стискають скляну посудину. Людвика прокидається із зойком і перевіряє вміст кошика. Все на місці. Вона поправляє чепець, який зсунувся їй на чоло. Лається французькою, бо їй зовсім закам’яніла потилиця. Прокидається з дрімоти Анєля й розсуває фіранки. Плаский зимовий краєвид убивчо сумний. Вдалині видно невеликі поселення, людські колонії потопають у сіряві й вогкості. Людвика уявляє собі, ніби пересувається великим столом, як комаха під уважним поглядом якогось монстроподібного ентомолога. Здригається і просить в Анєлі яблуко.
— Де ми? — питає вона, визираючи через вікно.
— Ще кілька годин, — заспокійливо каже Анєля й подає супутниці поморщене торішнє яблуко.
Похорон мав відбутися в Ля-Мадлен, уже було замовлено месу, а тим часом на площу Вендом, де виставили тіло, приходили натовпи друзів і знайомих. Попри запнуті вікна, сонце намагалося зазирнути досередини і погратися з теплими барвами осінніх квітів — фіолетових айстр і медових хризантем. Усередині над усім панували свічки, створюючи враження, ніби колір квітів — глибокий і соковитий, а обличчя мерця — не таке бліде, як у денному світлі.