В ескорті з кількох екіпажів серце Шопена досягло столиці.
Сухі препарати
Метою паломництва є інший паломник. Цього разу він — у деталях, розкладених на дубових полицях, над якими видно каліграфічно виведений надпис:
Тут зібрано так звані сухі препарати внутрішніх органів. Їх роблять так: певний орган тіла очищують, наповнюють бавовняною ватою й висушують. Після висихання вкривають поверхню органу лаком — таким, який використовують для консервування поверхні картин. Кілька разів. Потім виймають вату і вкривають лаком ще й внутрішній бік препарату.
На жаль, лак не здатний вберегти тканини від старіння, тому з часом усі сухі препарати набувають однакової барви — коричнево-брунатної.
Ось, наприклад, чудово збережений людський шлунок, збільшений, ніби надутий, і тонесенький — здається, зроблений з пергаменту; далі — кишки, товста й тонка. Цікаво, які блага світу пройшли крізь цю травну систему, скільки промандрувало тварин, пересипалося насіння, прокотилося фруктів.
Поруч, неначе бонуси, — черепашачий пеніс і нирка дельфіна.
Мережева держава
Я — громадянка Мережевої держави. Втім, заклопотана переміщеннями в різних напрямах, я останнім часом геть утратила орієнтацію в державній політиці. Тривали розмови, перемовини, конференції, сесії, зустрічі у верхах. На столах було розкладено великі мапи, де позначалися прапорцями здобуті позиції, малювалися стрілочками напрямки майбутніх атак.
Ще кілька років тому, щойно я необачно перетинала якийсь геть невидний чи умовний кордон, на екрані моєї мобілки засвічувалися екзотичні назви чужих мереж, сьогодні вже цілком забутих. Ми не помітили нічних переворотів, ніхто не оголошував змісту трактатів про капітуляцію. Про пересування імперських армій, що складаються з чемних офісних клерків, не повідомили підданих.
Мій телефон, такий самий чемний, як і вони, завжди, тільки-но я сходжу з літака, інформує мене, в якій провінції Мережевої держави я опинилася. Повідомляє необхідні телефони й адреси, пропонує допомогу, так наче зі мною щось от-от має трапитися. Періодично з нагоди Різдва чи Святого Валентина пропонує мені взяти участь у святкових акціях та лотереях. Це мене роззброює, і мої анархічні настрої виразно тануть.
Зі змішаними почуттями згадую одну далеку подорож, коли я опинилася поза покриттям будь-якої мережі. Телефон спершу панічно шукав будь-якої точки опертя, але даремно. Його повідомлення здавалися дедалі істеричнішими. «Не знайдено жодної мережі», — не вгавав він. Потім, здавшись, лише дивився на мене порожньою квадратною зіницею — безглузда іграшка, шматок пластику.
Мені це нагадало одну стару гравюру, на якій мандрівник досягає краю світу. Зачудований і приголомшений, він відкинув убік свій вузлик і визирає назовні, поза мережу. Тому мандрівцеві з гравюри пощастило: він бачить зірки й планети, старанно посаджені на небі. Чує музику сфер.
Нас позбавлено того подарунка наприкінці подорожі. Там, де закінчується Мережа, є лише тиша.
Свастики
В одному далекосхідному місті вегетаріанські ресторани позначають червоними свастиками — стародавніми знаками Сонця й життєвої сили. Це значно полегшує вегетаріанцеві життя в чужому місті — досить підняти голову й пошукати потрібний символ. Там подають овочі з карі (багато різновидів), пакору[26], самси[27], корму[28], плов, котлети, а ще — мої улюблені рисові пальчики, загорнуті в сушені водорості.
Через кілька днів у мене виробляється рефлекс, як у собаки Павлова: я починаю стікати слиною, щойно бачу свастику.
Продавці імен
Я бачила на вулиці крихітні крамнички, де продають імена для дітей, що от-от мають народитися. Треба звернутися заздалегідь і подати замовлення. Потрібна точна дата зачаття, а також роздруківка з УЗД, бо стать дитини вельми важлива, коли вибираєш ім’я. Продавець записує всі ці дані й каже прийти через кілька днів. За цей час він складає гороскоп для майбутньої дитини й поринає в медитацію. Іноді ім’я приходить легко, матеріалізується на кінчику язика в двох-трьох звуках, які слиною склеюються в склади і які згодом вправна рука майстра перетворює на знаки, записані червоним чорнилом на папері. Але буває, що ім’я приходить важко, невиразно, опирається й вередує. Його важко вбрати у звуки. Тоді доводиться вдаватися до допоміжних технік, які кожен продавець імен тримає в таємниці.
Їх видно крізь відчинені двері крамничок: завалені згортками рисового паперу, фігурками Будди й записаними від руки молитвами, вони сидять напоготові з пензликами в руці. Часом ім’я падає з неба, як чорнильна ляпка — несподівано й чітко. Тоді вже нічого не вдієш. Буває, що батьки невдоволені іменем. Якщо в них дівчинка, то воліли б ім’я лагідне й оптимістичне, як-от Місячне Сяйво чи Добра Ріка, якщо хлопчик — то, скажімо, Той, Хто Завжди Йде Вперед, або Безстрашний. Чи, скажімо, Той, Хто Досяг Мети. Марно пояснює продавець, що сам Будда назвав свого сина Петлею. Незадоволені клієнти йдуть геть і, буркочучи, звертаються до конкурентів.
Драма та екшн
В одній далекій країні я, нишпорячи полицями в пункті прокату фільмів, лайнулася польською. Раптом біля мене зупиняється невисока, приблизно п’ятдесятирічна жінка й, насилу складаючи слова, говорить до мене моєю мовою:
— Це польською? Ти говориш польською? Добридень.
Цим, на жаль, запас польських слів вичерпується.
Далі оповідає мені вже англійською, що вона приїхала сюди, коли їй було сімнадцять, із батьками, що тепер хизується словом «мамуся». Далі починає плакати — мені стає аж незручно, — і показує пальцем на свою руку, на передпліччя, говорить про кров. Каже, що там міститься душа і що кров у неї польська. Цей незграбний порух нагадує жест наркомана — вона вказала на вену, на місце, де встромляють голку. Розповідає, що вийшла заміж за угорця й забула польську. Обіймає мене і йде геть, зникає між полицями з написами «Драма» та «Екшн».
Мені важко повірити, що можна забути мову, якою були надписані перші в житті мапи світу. Певно, вона її просто десь заховала. Може, ця мова лежить згорнута й запилюжена в шухляді з ліфчиками й трусиками, в самому куті, як куплені колись у припливі ентузіазму еротичні стрінґи, що їх так і не випало нагоди надягти.
Докази
Якось я зустріла іхтіологів, яким у роботі зовсім не заважало те, що вони креаціоністи. Ми їмо овочі з карі за одним столиком, до наступного літака ще купа часу. Тому ми переходимо до бару, де хлопець зі східними рисами, з хвостиком, грає на гітарі хіти Ерика Клептона.
Вони розповідають мені, як Бог створив усіх їхніх риб — усіх цих щук, пангасіусів, сомів і товстолобиків — разом із незаперечною даністю їхнього філогенетичного розвитку. У комплекті з рибами, створеними, здається, третього дня, Він приготував і їхні викопні скелети, їхні бравурні відбитки в пісковику, їхні закам’янілості.
— Навіщо? — спитала я. — Для чого здалися ці фальшиві докази?
Вони були готові до моїх запитань, тож один із них відповів:
— Описувати Бога та його наміри — це так, ніби риба намагається описати воду, в якій плаває.
А друга додала:
— І свого іхтіолога.
Дев’ять
27