У місті X в одному маленькому дешевому готелі над рестораном мені видали ключ від кімнати номер дев’ять. Портьє, простягаючи мені ключа (звичайного сріблястого англійського, з дочепленим до нього кільцем із номером), сказав:
— Пильнуйте цього ключа. Дев’ятка найчастіше губиться.
Я завмерла з ручкою, занесеною над недозаповненою анкетою.
— Що це значить? — запитала я. У мені наче ввімкнувся сигнал тривоги. Він чудово вцілив — у доморослого детектива, приватного розслідувана випадків і знаків.
Певно, він помітив мій неспокій, бо взявся турботливо, майже любовно пояснювати мені, що це нічого не значить. Просто згідно з одвічним законом випадковості саме цей ключ найчастіше гублять розсіяні постояльці. Він це знає напевне, бо щороку поновлює запаси ключів і пам’ятає, що завжди доводиться замовляти найбільше дев’яток. Навіть слюсар дивується.
Усі чотири дні перебування в місті X я пам’ятала про ключ. Коли поверталася до готелю, завжди клала його на видному місці, а виходячи, віддавала в надійні руки портьє. Одного разу, коли я необачно взяла його з собою до міста, поклала до найглибшої кишені й протягом дня перевіряла пальцями, чи він ще там.
Цікаво, які закони керували ключем номер дев’ять, які причини й наслідки? Може, мав рацію портьє з його спонтанним здогадом, що це проста випадковість? Чи, може, то була радше його провина — що він несвідомо обирав власниками ключа людей неуважних і негідних довіри, м’яких і податливих?
Доволі поквапно виїхавши з X через раптову зміну в розкладі руху, я згодом, через чотири дні, виявила ключ у кишені штанів і була приголомшена. Отже, я таки необачно взяла його з собою. Мені спало на думку його вислати назад, але, правду кажучи, я вже не пригадувала адреси того готелю. Мене тішило хіба одне: те, що таких, як я, є цілий гуртик — жменька людей, які покинули X із дев’яткою в кишені. Може, ми несвідомо творимо якусь спільноту, сенс існування якої, втім, для нас лишається незбагненним. Хтозна, можливо, колись ми це з’ясуємо. Так чи так, портьє тривожився недарма: він знову буде змушений замовляти ключ до дев’ятки, вкотре дивуючи слюсаря.
Спроби мандрівної стереометрії
Один чоловік прокидається з тривожного сну у великому міжконтинентальному літаку й нахиляється обличчям до вікна. Бачить унизу велетенський чорний суходіл, лише подекуди інкрустований маленькими групками вогників, — це великі міста. Дивлячись на мапу, яка мерехтить на екранах, здогадується, що це Росія, якийсь центральний Сибір. Він закутується в плед і знову засинає.
Внизу, в одній з тих темних плям, інший чоловік виходить із дерев’яного будинку й піднімає очі до неба, намагаючись спрогнозувати погоду на завтра.
Якби провести від землі до неба гіпотетичну пряму, виявилося б, що на якусь долю секунди на ній перебувають ці двоє людей, можливо, цю пряму перетинають їхні погляди, їхні зіниці на неї нанизуються.
Якусь мить вони — сусіди по вертикалі. Що таке одинадцять тисяч метрів? Трохи більше, ніж десять кілометрів. Це набагато ближче, ніж сусіднє поселення на цьому безлюдді. Менше, ніж відстань між кварталами великого міста.
Навіть
Я минаю придорожні біґборди, на яких чорним по білому написано: «Jesus loves even you». Мені спокійно на серці від цього несподіваного підбадьорення; тривожить лише те «even».
Свєбодзін
Після кількох годин маршу стрімким берегом океану серед гострого листя юк сходимо на кам’янисте узбережжя. Плями тіней. На березі стоїть невеличкий навіс із джерелом прісної води. Посеред цього велетенського пустиря — три стіни й дашок. Усередині — лавки, щоб сидіти чи спати. На одній з них — дивовижна річ — лежить зошиту чорній пластиковій обкладинці і жовта ручка ВІС. Це гостьова книга. Я кидаю наплічник, мапи й поринаю в читання — від найпершої сторінки. Графи, почерки, чужомовні слова, короткі дані всіх тих, хто дивовижною примхою долі опинився тут раніше. Номер, дата, ім’я та прізвище, Три Подорожні Запитання: країна походження, точка виходу, остаточна ціль. Виявляється, я тут сто п’ятдесят шоста. Переді мною тут були норвежці, ірландці, американці, двоє корейців, австралійці, багато німців, швейцарці і навіть — ось, прошу! — словаки. Потім мій погляд зупиняється на одному прізвищі: Шимон Поляковський, Свєбодзін, Польща. Дивлюся на цей зроблений нашвидкуруч запис, ніби загіпнотизована. Вголос вимовляю цю назву — Свєбодзін, — і мені починає здаватися, ніби все навколо — океан, юки й стрімка стежина — накриті шелесткою матовою плівкою. Ця смішна складна назва, якій опирається ледачий язик, це пом’якшене перверсійне «с», яке відразу пробуджує невиразні відчуття, щось схоже на прохолоду церати, застеленої на обідньому столі, кошик щойно зірваних помідорів з грядки, запах вихлопів «юнкерса». Реальний лише Свєбодзін, усе решта — уява. Протягом усіх наступних днів він висить над океаном, як велетенська фата-морґана. Я ніколи не була в тому містечку, але невиразно бачу його вулички, автобусну зупинку, м’ясну крамницю, вежу костелу. Вночі мене накриває хвиля туги, неприємної, наче спазм кишок, і в напівсні бачу чужі вуста, які, витягуючись, укладаються в те чудернацьке «свє...».
Куніцький. Земля
Літо зачинилося за Куніцьким, захряснулося. Куніцький розпаковується, облаштовується, замінює сандалі на капці, шорти — на довгі штани, гострить олівці на письмовому столі, впорядковує рахунки. Минуле перестає існувати, перетворюється на обрізки життя — немає за чим шкодувати. Те, що він відчуває, — то, певно, якийсь фантомний, нереальний біль, біль кожної надщербленої, неповної форми, яка природно тужить за цілістю. Інакше це неможливо пояснити.
Останнім часом він не може спати. Точніше, засинає звечора, просто падаючи від утоми, але вже близько третьої-четвертої ранку прокидається — як багато років тому, після повені. Але тоді було зрозуміло, звідки те безсоння, — він злякався катаклізму. Тепер же ніякої катастрофи не було. Є лише діра, лакуна. Куніцький знає, що її можна було б залатати словами. Якби йому вдалося знайти потрібну кількість мудрих і доречних слів на пояснення того, що сталося, діру можна було б заткати, від неї не лишилося б сліду і він знову спав би до восьмої. Іноді, зрідка, йому здається, ніби він чує в голові якийсь голос, одне чи два пронизливо вимовлені слова. Ці слова відірвані і від безсонної ночі, і від клопітного дня. Щось там іскрить у нейронах, мерехтять якісь імпульси. Чи не так відбувається мислення?
Це вже готові примари, які стоять біля брам розуму, фабричний одяг. Вони зовсім не страшні, це не біблійний потоп, тут не відбуваються дантівські сцени. Це просто страхітлива непозбутність води, її всепроникність. Нею просякають стіни цього помешкання. Куніцький вивчає пальцем розм’яклий хворий тиньк, волога фарба залишає слід на пучці. Плями утворюють на стіні мапи не відомих йому безіменних країн. Краплі просочуються крізь віконні рами, підмивають килим. Досить забити цвях у стіну, щоби бризнула цівка води. Відчиняєш шухляду, а там хлюпотить. Підніми камінь, і там буду я, — шепоче вода. Цілі потоки ллються на клавіатури комп’ютерів, під водою гаснуть екрани. Куніцький вибігає з будинку і бачить, що вода накрила пісочниці й грядки, перестали існувати низькі живоплоти. Він бреде по кісточки у воді до авта, ще спробує виїхати ним кудись на пагорби, але марно. Виявиться, що вони у пастці. Оточені.
Радій, що все закінчилося, — каже він до себе, йдучи в темряві до ванної. Певно, що радію, — відповідає сам собі. Але ніякої радості нема. Він лягає назад у нагріту постіль і лежить із розплющеними очима до самого ранку. Його ноги неспокійні, вони весь час кудись ідуть, самовільно вирушають у якусь нереальну прогулянку по хвилях ковдри, сверблять ізсередини. Часами він западає в коротку дрімоту і прокидається від власного похропування. Лежить і бачить, як за вікнами розвиднюється, чує галас сміттярів і гул перших автобусів; з депо виїжджають трамваї. Над ранок рушає ліфт, чути його розпачливі зойки, лемент істоти, замкненої у двовимірному світі, лише вгору і вниз, ніколи — навскоси чи вбік. Світ рухається вперед із цією роззявленою дірою, скалічений. Шкутильгає.