Вона сідає на килимі біля дитини і подає їй кубики, кажучи:
— Тато собі посидить у коридорі й почитає, а ми побавимося, добре?
— Ні, — каже хлопчик, підхоплюється й біжить до батька.
Куніцький розуміє, переконує дитину залишитися.
— Двері будуть відчинені, — запевняє жінка.
Між краєчком дверей і одвірком залишається шпарина. Куніцький сидить у почекальні й тепер чує їхні голоси, але невиразно. Незрозуміло, про що вони говорять. Сподівався зливи питань, навіть захопив із собою медичну картку, тепер читає: пологи вчасні, природні, 10 балів за шкалою Апгар, щеплення, вага 3750, довжина 57 сантиметрів. Про зріст дорослого кажуть «висота», а про дитину — «довжина». Він бере зі столика кольоровий часопис, механічно його розгортає і відразу ж знаходить реклами книжкових новинок. Упізнає назви, порівнює ціни. Відчуває приємний удар адреналіну — у нього дешевше.
— Скажіть мені, що трапилося? Про що вам ідеться? — питає жінка.
Йому стає соромно. Що він скаже? Що йому зникли жінка з дитиною, що їх не було три дні, сорок дев’ять годин, він точно порахував. Що він не знає, де вони були. Він завжди все про них знав, а тут не знає найважливішого. А потім, протягом якоїсь частки секунди, уявляє собі, ніби каже:
— Будь ласка, допоможіть мені. Загіпнотизуйте його, відтворіть хвилина за хвилиною ті сорок дев’ять годин. Я мушу знати.
А вона, та висока й пряма, як жердина, жінка, підходить до нього так близько, що він відчуває антисептичний запах її светра — колись, у дитинстві, так пахли медсестри, — бере його голову своїми великими теплими руками і тулить до грудей.
Але насправді все відбувається інакше. Куніцький бреше:
— Він останнім часом якийсь нервовий, прокидається серед ночі, плаче. Ми в серпні були у відпустці, я подумав собі, що він, можливо, пережив щось, чого ми не знаємо, чогось злякався...
Він певен, що вона йому не повірить. Жінка бере ручку і грається нею. Говорить із чарівним усміхом:
— У вас — надзвичайно розвинений, комунікабельний, розумний син. Іноді такі ефекти може викликати звичайний мультфільм. Не дозволяйте йому надто довго дивитися телевізор. Як на мене, з ним усе гаразд, цілком.
Потім дивиться на нього стурбовано. Так йому здається.
Вони ще не переступили порога, малий тільки закінчує лікарці робити «па-па», а він уже називає її подумки шльондрою. Її осмішка здається йому нещирою. Вона так само щось приховує. Вона не все йому сказала. Йому не варто було йти до жінки. Що, в місті нема дитячих психологів-чоловіків? Жінки встановили собі якусь монополію на дітей? З ними ніколи нічого не відомо, не скажеш на перший погляд, сильні вони чи слабкі, чого їм треба, про що їм ідеться. Треба дуже вважати. Йому згадалася самописка, яку вона тримала в руці. Жовтий «ВІС», такий самий, як на фотографіях торбинки дружини.
Сьогодні вівторок, у неї вихідний. Він від самого ранку збуджений, не спить, удає, ніби не дивиться на її ранкову метушню — зі спальні до ванної, з кухні до передпокою і знову до ванної. Короткий нетерплячий крик хлопчика — мабуть, вона якраз зашнуровує йому черевики. Сичання дезодоранту. Свист чайника.
Коли дружина з сином виходять, він стає біля дверей і слухає, чи приїхав ліфт. Рахує до шістдесяти — рівно стільки часу вони будуть з’їжджати вниз. Потім швидко взуває черевики і виймає з пакета куртку, що купив у секонд-хенді. Це маскування. Тихо зачиняє за собою двері. Тільки б не довелося довго чекати ліфта.
Так, усе йде, як належить. Він скрадається за нею на безпечній відстані, в чужій куртці. Не відриває очей від її спини — цікаво, вона не відчуває якогось дискомфорту? Мабуть, ні — йде швидко, сягнисто, якось радісно. Перестрибує разом із дитиною калюжі, не обходить, а перестрибує — чому? Звідки в ній стільки енергії цього дощового і вже осіннього ранку? Може, кава почала діяти? Інші з вигляду якісь повільні й сонні, а вона — барвиста, її зухвало-рожевий шалик — наче яскрава пляма на тлі дня. Він тримається того шалика, як соломинки.
Нарешті вони доходять до дитсадка. Він дивиться, як дружина прощається з сином, але це його зовсім не зворушує. Може, вона, обіймаючи малого, щось шепоче йому на вухо, якесь слово — саме те, якого так розпачливо дошукується Куніцький. Якби він знав те слово, міг би його вписати у космічну пошукову машину, і та вмить видала б йому просту й чітку відповідь.
Тепер він бачить, як вона зупиняється на переході, чекаючи зеленого світла, виймає мобілку і набирає номер. Якусь мить він чекає з надією, що його телефон задзвонить у кишені, що звідти долине сюрчання цикади — так, він вибрав такий звук дзвінка, голос тропічної комахи. Але кишеня мовчить. Вона переходить вулицю, коротко з кимось розмовляючи. Тепер він мусить чекати, поки зміниться світло, це небезпечно, бо вона саме завертає за ріг, тож він, щойно перейшовши дорогу, наддає ходу і вже побоюється, що втратив її слід, сердиться на себе і той світлофор. Загубити її за двісті метрів від дому! Але ні — ось вона. Шалик входить в обертові двері крамниці. Це великий магазин, супермаркет, щойно відкритий, майже порожній, тож Куніцький вагається, чи йти йому за нею, чи вдасться йому сховатися між стелажів. Але доведеться: там є другий вихід, на іншу вулицю, тож він накидає на голову капюшон — зрештою, йому можна, надворі дощ, — і входить досередини. Бачить її — вона йде між полиць повільно, ніби щось її затримує, дивиться на косметику, на парфуми, зупиняється перед одним зі стелажів і простягає руку. Бере якийсь флакончик. Куніцький порпається в уцінених шкарпетках.
Коли вона, замислена, наближається до полиць із сумками, Куніцький дивиться на флакончик. «Кароліна Еррера». Запам’ятати це ім’я чи відразу викинути з голови? Запам’ятати, підказує йому щось. Усе щось значить, ми просто не розуміємо того значення, повторює він собі подумки.
Він бачить її здалеку: стоїть перед дзеркалом із червоною торбинкою в руці, розглядає своє відображення то з одного, то з іншого боку. Потім іде до каси, просто на Куніцького. Він панічно відступає за полиці зі шкарпетками, схиляє голову. Вона проходить повз. Наче дух. Але потім раптом обертається, ніби щось забувши, її погляд падає просто на нього, зсутуленого, з капюшоном, насунутим на чоло. Куніцький бачить її широко розплющені від подиву очі, відчуває, як її погляд дотикає його, обмацує, пересувається по ньому.
— Що ти тут робиш? Що це у тебе за вигляд?
Потім зненацька її погляд м’якшає, його затягує якась поволока. Вона кліпає повіками:
— Боже, що з тобою діється, що трапилося?
Це дивно, Куніцький сподівався іншого. Чекав скандалу. А вона обіймає його, пригортає, тулиться обличчям до цієї його чудернацької куртки із секонд-хенду. У Куніцького виривається зітхання, коротке круглясте «ох», чи то від здивування через її несподівану поведінку, чи від раптового бажання поплакати просто в її пахучу рожеву куртку.
Він замовляє з мобільного таксі, вони мовчки чекають. Щойно у ліфті вона питає:
— Ти нормально почуваєшся?
Куніцький відповідає ствердно. Він знає, що вони оце їдуть на останній двобій. Їхня кухня буде полем битви, а вони займуть штурмові позиції: він, мабуть, за столом, вона — спиною до вікна, як завжди. Він знає, що не можна злегковажити цією важливою миттю, що це, можливо, останній шанс довідатися, що сталося. З’ясувати правду. Але він знає й те, що перед ним — мінне поле. Кожне питання буде бомбою. Він — не боягуз і не збирається відступати перед нез’ясованими фактами. Коли ліфт рушає вгору, він почувається як терорист із захованою під одягом бомбою, що вибухне, тільки-но відчиняться двері їхнього помешкання, і рознесе все на друзки.
Він притримує ногою двері, щоб затягти досередини пакети з покупками, а потім прослизає всередину сам. Не помічає нічого дивного, вмикає світло, випаковує куплені харчі в кухні. Наливає води до склянки, ставить у неї прив’ялий пучок петрушки. Ось що повертає його до тями — петрушка.
Йде власним помешканням, наче дух, йому здається, ніби він просочується крізь стіни. Кімнати порожні. Куніцький — око, яке грається в головоломку «знайди десять відмінностей». І Куніцький шукає. Без сумніву, вони відрізняються — помешкання тоді й помешкання тепер. Це гра для не надто спостережливих. Немає на вішаку її плащика, шалика, синової курточки, шеренги взуття (залишилися хіба його самотні в’єтнамки). Нема парасолі. Дитяча кімната здається цілком покинутою, власне, тут тепер самі лише меблі. На килимі лежить забута іграшкова машинка, ніби слід якоїсь неймовірної космічної катастрофи. Але Куніцький мусить знати все напевне — простягнувши вперед руку, суне до спальні, відсуває важкі двері шафи. Вони рухаються, сумно тарабанячи коліщатками. Всередині — тільки шовкова блузка, надто елегантна, щоб її носити. Висить самотньо в шафі. Від руху дверей рукав легенько рухається, здається, ніби вона зраділа, що її, давно забуту, нарешті знайшли. Куніцький дивиться на порожні полички у ванній. Залишилося його причандалля для гоління, в самому кутку. А ще зубна щітка на батарейках.