Професор вийшов на пенсію п’ять років тому. На прощання йому вручили різноманітні нагороди й відзнаки, вписали його ім’я до книги заслужених людей науки, видали пам’ятковий збірник статей його учнів і влаштували на його честь кілька урочистих прийнять. На одному з них з’явився відомий з телеекранів комік, і це, здається, найбільше пожвавило й потішило професора.
Потім вони оселилися в невеликому зручному будинку в університетському містечку, і професор заходився «впорядковувати папери». Вранці Карен запарювала йому каву й готувала легкий сніданок. Перечитувала його кореспонденцію й відписувала на листи та запрошення, здебільшого ґречно відмовляючи. Намагалась, як і він, вставати рано і, ще сонна, варила собі каву, а йому робила вівсянку. Готувала для нього чистий одяг. Близько полудня приходила хатня робітниця, і Карен мала кілька годин для себе. Він тим часом дрімав. По обіді — знову чай, цього разу трав’яний. Далі виряджала професора на його щоденну самотню прогулянку. Читання Овідія вголос, вечеря, приготування до сну. Все це врізноманітнювалося нескінченним відмірюванням піґулок і крапель. За весь цей спокійний час було лише одне запрошення, на яке вона відповіла «так»: щорічні літні круїзи розкішним лайнером по грецьких островах, де професор щодня читав пасажирам лекцію. Якщо не враховувати субот і неділь, виходило десять лекцій, присвячених тому, що найбільше цікавило самого професора. Щороку теми змінювалися, ніяких особливих вимог щодо них не було.
Теплохід називався «Посейдон»; чорні грецькі літери різко контрастували з білиною борту, на якому було виведено: ΠΟΣΕΙΔΩΝ. На кораблі були дві палуби, ресторан, більярдна зала, кав’ярня, масажний салон, солярій та зручні каюти. Вже кілька років вони оселялися в одній і тій самій — з великим двоспальним ліжком, ванною, столиком, двома кріслами та крихітним письмовим столом. На підлозі лежав м’який кавовий килим, і Карен, дивлячись на нього, досі сподівалася, що між довгого ворсу знайде сережку, яку загубила тут чотири роки тому. З каюти можна було вийти просто на палубу першого класу, і вечорами, коли професор уже спав, Карен радо користувалася цією зручністю: вона ставала біля поруччя і випалювала свою єдину цигарку, дивлячись на вогні, що пропливали в далині. Нагріта протягом дня палуба тепер віддавала тепло, а від води вже тягло прохолодним, темним повітрям, і Карен здавалося, ніби її тіло є кордоном між ніччю і днем.
— Ти, кораблів опікуне і коней приборкувачу, слався, Посейдоне, землі державцю, темноволосий і щасливий, на моряків зверни свою ласку, — говорила вона упівголоса, а потім кидала богові щойно почату цигарку, свою цілоденну пайку: чиста екстравагантність.
Маршрут круїзу протягом п’яти років лишався незмінним.
Вийшовши з Пірея, теплохід брав курс на Елефсис, далі — на Коринф, а потім — назад на південь, на острів Порос, щоби туристи могли оглянути руїни храму Посейдона та повештатися містечком. Далі шлях пролягав до архіпелагу Кіклади; все мало відбуватися неквапливо, навіть ледачо, щоби мандрівники встигли ввібрати в себе щонайбільше сонця й моря, міст із білими мурами та помаранчевими дахами, пахучих цитринових гаїв. Сезон іще не почався, не було ще хмар туристів — професор про них завжди відгукується неприязно й трохи роздратовано. Вважає, що вони дивляться, але нічого не бачать, лише ковзають поглядом, зважаючи на те, що їм укаже видрукуваний мільйонним накладом путівник, той книжковий відповідник «Мак-Дональдса». Наступною зупинкою був Делос, де вони відвідували храм Аполлона, а далі — через острови Додеканесу на Родос, де подорож завершувалася, і мандрівники з місцевого аеропорту поверталися літаками додому.
Карен дуже любила ті пообіддя, коли вони причалювали в маленьких портах, і, одягшись прогулянково (в професора на шиї — незмінна хустинка), йшли до міста. В порту часто швартувалися великі пороми, і тоді місцеві гендлярі негайно відчиняли свої крамниці, пропонуючи прибульцям рушники з назвою острова, комплекти мушель, губки, суміші сушених трав у гарних кошичках, узо та просто морозиво.
Професор ішов жваво, вказуючи своїм ціпком на пам’ятки — брами, фонтани, обгороджені благеньким парканцем руїни, — і розповідав такі речі, яких його слухачі ніколи не вичитали б навіть у найкращих путівниках. Утім, ці прогулянки не були передбачені угодою. Лише одна лекція на день.
Професор починав так:
— Здається мені, що людині потрібен для життя приблизно такий самий клімат, як і цитрусовим.
Потім піднімав очі вгору, на стелю, всіяну крихітними круглими лампочками, і замовкав на дещо довшу мить, ніж дозволяла пристойність.
Карен стискала кулаки, аж біліли кісточки, хоч на обличчі їй вдавалося втримати зацікавлений, ледь викличний усміх. Підняті брови, іронічний погляд.
— Це наша точка відліку, — вів далі її чоловік. — Невипадково територія грецької цивілізації, грубо кажучи, збігається з ареалом поширення цитрусових. Поза межами цього живодайного, залитого сонцем простору все повільно, але неухильно деградує.
Це здавалося довгим неквапливим стартом. Карен завжди бачила це, як картинку: літак професора заточується, колеса стрягнуть у вибоїнах, можливо, він уже взагалі з’їхав зі злітної смуги й тепер братиме висоту просто з трави. Врешті, машина здіймається, її все ще кидає в різні боки й розхитує, але вже нема сумніву — вона полетить. Карен потай зітхає з полегшенням.
Вона знала теми лекцій, знала їхній план, записаний на аркушиках дрібним професоровим почерком, пригадувала свої нотатки, якими вона допомагала чоловікові, і якби щось трапилося, вона могла би піднятися зі свого місця в першому ряді й підхопити будь-яке його речення, повести виклад далі. Проте вона ніколи б не змогла бути такою красномовною, не дозволила б собі дрібних дивацтв, якими професор несамохіть приковував увагу слухачів. Карен завжди чекала миті, коли чоловік уставав і починав ходити: це значило, що професорів літак — якщо знову вдатися до образу — досяг необхідної для спокійного лету висоти, що все гаразд, що вона могла б зараз спокійно піднятися на горішню палубу й радісно оглянути морську гладінь, зачепившись поглядом за щогли яхт і далекі гірські вершини, загорнуті в легку білу імлу.
Карен дивилася на слухачів: вони сиділи півколом; ті, що були в першому ряді, квапливо записували професорові слова до нотатників, розгорнувши їх на складаних столиках. Ті, що сиділи в останніх рядах, десь попід вікнами — недбалі й нарочито байдужі, — також слухали. Карен знала, що саме з них бралися ті найдопитливіші, які після лекції мучили професора запитаннями, і їй доводилося боронити чоловіка, щоби той не мусив давати додаткових безкоштовних консультацій.
Її приголомшувала ця людина — її власний чоловік. Карен здавалося, ніби на тему Греції він знає все, що будь-коли було записане, сказане, відкопане. Обсяг його знань був уже не просто велетенським, а страхітливим: тексти, цитати, відсилання, примітки, слова, ледве розшифровані на пощерблених вазах, не зовсім зрозумілі малюнки, викопні рештки, парафрази в пізніших текстах, попіл, листи й покажчики. У цьому було вже щось нелюдське: щоби вмістити в собі це все, професор мусив здійснити якусь біологічну операцію, дозволити знанням врости в його тканини, відкрити перед ними своє тіло, перетворитися на гібрид. Інакше це було б неможливо.