Він почав цією прегарною епіграмою Посейдіпа — чудовим текстом для епітафії. Професор підійшов до перших рядів і подав доказ існування бога до рук публіки. Дівчина — ота дещо зверхня, з повними вустами, — взяла барельєф аж надто обережно, ледь висунувши язик від хвилювання. Передала його далі; професор почекав мовчки, доки маленький бог подолає половину шляху, а потім із кам’яним виразом обличчя сказав:
— Не хвилюйтеся, це гіпсовий зліпок із музейної крамниці. П’ятнадцять євро.
Карен почула смішки, рух тіл, грюкіт якогось стільця — очевидний знак, що напруга минула. Він добре почав. Здається, у нього сьогодні був гарний день.
Вона тихо вийшла на палубу й запалила цигарку, дивлячись на острів Родос, який був дедалі ближче, на великі пороми, на ще доволі порожні о цій порі року пляжі, на місто, яке, ніби комашина колонія, спиналося стрімким схилом до яскравого сонця. Вона стояла там, огорнута спокоєм, який зійшов на неї раптово і невідомо звідки.
Карен бачила береги острова, гроти, заглибини. Кружґанки й нефи, видовбані водою в скелях, нагадували чудернацькі храми. Щось старанно будувало їх упродовж мільйонів років, та сама сила, яка оце гнала й розхитувала їхній невеликий корабель. Щільна прозора сила, яка навіть на суходолі мала свої майстерні.
Ось вони, взірці кафедр, струнких веж і катакомб, — гадала собі Карен. Ці рівненькі шари берегових скель, досконало круглі камені, обточувані впродовж століть, ці піщинки, овали печер. Гранітні прожилки в пісковику, їхній несиметричний захопливий візерунок, геометрично правильна лінія берега, відтінки піску на пляжах. Монументальні споруди і дрібна біжутерія. Чим же серед цього всього є крихітні вервечки будинків і людські крамнички, де пихато продають старі ідеї, спрощені й мініатюрні?
Їй згадався водяний грот, який вони бачили десь на Адріатиці. Грот Посейдона, до якого раз на день крізь отвір у склепінні потрапляло сонячне проміння. Вона пригадувала, як її зворушив стовп світла, коли він — гострий, наче голка, — протинав зелену воду й на коротку мить вихоплював з темряви піщане дно.
Цигарка, засичавши, зникла у великих вустах моря.
Він спав на боці, підклавши під щоку долоню й ледь розхиливши губи. Холоша штанів задерлася, і з-під неї визирала сіра бавовняна шкарпетка. Карен обережно лягла біля нього, обняла його за талію й поцілувала спину у вовняній жилетці. Їй спало на гадку, що коли він відійде, їй доведеться пожити ще певний час, хоча б задля того, щоби навести у всьому лад і приготувати місце для наступних мешканців. Вона збере докупи його нотатки, впорядкує і, можливо, видасть. Залагодить усі справи з видавництвами; кілька його книг уже стали підручниками. Зрештою, їй зовсім нескладно було би продовжувати читати професорові лекції, хоча немає певності, що університет їй це запропонує. Втім, вона точно погодиться перейняти від нього цей Посейдонів рухомий семінар на прогулянковому кораблі — якщо її запросять. Мабуть, вона додасть до цих лекцій багато від себе. Їй спало на думку, що нас ніхто не вчить старіти, ми не знаємо, як це. Поки ми молоді, нам здається, що ця хвороба косить лише інших. Ми ж із якихось незрозумілих причин залишимося вічно молодими. До старих ставимося так, ніби вони самі собі винні, ніби вони самі великою мірою спричинили своє старіння, як діабет чи склероз. А тим часом старінню підвладні навіть найбільші праведники. Коли її очі вже заплющувалися, вона подумала ще одне: її спина залишається відкритою, незахищеною. Хто її пригорне?
Вранці море було таким спокійним, а погода такою гарною, що всі вийшли на палубу. Хтось твердив, що за такої погоди в глибині турецького узбережжя можна буде побачити гору Арарат. Але видно було лише високий скелястий берег. З моря масив видавався могутнім, поцяткованим світлими плямами голих скель, схожих на кістки. Професор стояв, примружившись і зсутулившись, із її чорним шаликом на шиї. Карен побачила картину: вони пливуть під водою — рівень води високо, як під час потопу, — і рухаються в пронизаному світлом зеленкуватому просторі, який сповільнює рухи й заглушує слова. Шалик уже не тріпоче гучно, а німо в’ється у воді; очі її чоловіка дивляться на неї м’яко й лагідно, крізь завісу всюдисущих солоних сліз. Ще яскравіше вилискує золотаво-руде волосся Оле, уся його постать нагадує краплю живиці, яка впала у воду й от-от затвердне на віки віків. А високо над їхніми головами чиїсь руки випускають птаха, щоб той знайшов суходіл. За мить остаточна ціль їхньої мандрівки стане відомою; рука, яка щойно випустила птаха, вже вказує на верхівку гори, безпечне місце нового початку.
Тієї ж миті вона почула попереду вигуки, потім істеричний свист — попередження про небезпеку; капітан, який щойно стояв неподалік, тепер біг у бік містка, що, зважаючи на його звичайне неквапливе достоїнство, приголомшило Карен. За мить пасажири почали кричати й махати руками; ті, що перехилилися через поруччя, широко розплющеними очима дивилися аж ніяк не на міфічний Арарат, а на щось унизу. Карен відчула, як великий корабель рвучко загальмував, палуба несподівано вислизнула їм з-під ніг, вона в останню мить устигла схопитися за металеве поруччя і намагалася ще вхопити за руку чоловіка, але побачила, як професор дрібними кроками задкує, ніби хтось прокручує кіноплівку навспак. На його обличчі — суміш грайливості й подиву, ніякого переляку. Його очі промовляють щось на кшталт «упіймай мене!». Потім Карен бачить, як він ударяється спиною й потилицею об залізну конструкцію сходів, відбивається від неї й падає на коліна. В ту саму мить попереду чути гуркіт удару і крики людей, плюскання рятувальних кіл, важкий удар шлюпки об воду. Як здогадується Карен за уривками фраз, вони протаранили якусь невелику яхту.
Люди довкола неї піднімаються з палуби, нікому нічого не трапилося, а вона стоїть навколішки біля чоловіка і намагається його обережно отямити. Професор кліпає повіками, кліпає якось надто довго, а потім цілком виразно каже: «Підніми мене». Але це виявляється неможливим, його тіло перестає слухатися, тож Карен кладе його голову собі на коліна й чекає допомоги.
Завдяки вдало дібраному медичному страхуванню професора ще того самого дня перевезли гелікоптером із Родоса до шпиталю в Афінах і детально обстежили. Томограма виявила серйозні ушкодження лівої півкулі мозку — крововилив був велетенський. Цього вже не зупинити. Карен сиділа біля нього до самого кінця, погладжуючи його нерухому руку. Правий бік тіла цілком паралізувало, око було напівзаплющене. Карен зателефонувала до дітей — мабуть, вони вже були в дорозі. Вона скоротала біля нього ніч, шепочучи на вухо й вірячи, що він усе чує й розуміє. Цілу ніч вела його запилюженою дорогою поміж реклам, складів, рамп, брудних гаражів, простувала з ним узбіччям автостради.
Але червоний внутрішній океан у професоровій голові виходив із берегів кровоносних рік і поволі заливав усе нові місцини. Спершу — низини Європи, де він виріс і змужнів. Під водою зникали міста, мости і греблі, що їх так тяжко й довго зводили цілі покоління його пращурів. Океан підступав до порога їхнього критого очеретом будинку і відважно входив досередини. Вкривав червоним килимом кам’яну підлогу, кухонні дошки, натирані щосуботи до блиску, нарешті погасив вогонь у каміні, досяг креденсів і столів. Далі розлився вокзалами й летовищами, звідки професор вирушав у світ. У воді потопали міста, до яких він прибував, вулиці, де винаймав кімнати, дешеві готелі, в яких зупинявся, ресторани, в яких обідав. Лискуча червона поверхня вже досягла нижніх полиць у його улюблених бібліотеках, набухали сторінки книг, зокрема й тих, де на обкладинці було його ім’я. Багряний язик облизував літери, розмазував чорний друк. Червінь просочилася в підлоги й сходи, якими він ходив забирати шкільні атестати своїх дітей, і килим, яким він урочисто йшов отримувати професорський ступінь. Червоні плями проступили на постелі, в яку вони вперше впали з Карен, щоби розплутати зав’язки на своїх зрілих незграбних тілах. Липка рідина навічно склеювала перегородки гаманця, в якому він тримав кредитні картки, авіаквитки та світлини внуків. Течія заливала вокзали, колії, летовища та злітні смуги, — звідси вже ніколи не злетить жоден літак, не вирушить жоден потяг.