Це не семінар.
«Якщо в тебе не витримають нерви до того, як ти зійдеш на дно, — каже Тайлер, — ти ніколи нічого не досягнеш».
Ми можемо воскреснути тільки після того, як усе зруйнується.
«Тільки після того, як втратиш все, — каже Тайлер, — ти вільний робити будь-що».
Те, що я відчуваю, зветься передпросвітленням.
«І продовжуй помішувати», — каже Тайлер.
«Коли жир вивариться повністю, вилий воду. Помий каструлю і заповни її чистою водою».
Питаю, чи достатньо близько я від дна.
«Звідти, де ти зараз є, — каже Тайлер, — і уявити не можна, яке воно — дно».
«Повтори процес зі зніманням сала».
Варити жир. Знімати і продовжувати знімати.
«Жир, який ми використовуємо, містить забагато солі, — каже Тайлер, — якщо солі буде багато, твоє мило не затвердне. Вари і знімай».
Вари і знімай.
Марла повернулася.
Як тільки Марла відкриває літні двері, Тайлер зникає, виноситься, тікає з кімнати, щезає.
Він пішов нагору чи спустився до підвалу.
Отакої.
Марла заходить із чорного входу із банкою пластівців сухого лугу.
— У крамниці продається туалетний папір, зроблений зі стовідсотково переробленої сировини, — каже Марла. — Мабуть, найгірша робота в цілому світі — перероблення вживаного туалетного паперу.
Я беру банку лугу і ставлю її на стіл. Не кажу нічого.
— Я можу зостатися на ніч? — питає Марла.
Я не відповідаю. Підраховую в голові: п’ять складів, сім, п’ять.
Марла питає: «Що ти готуєш?»
Я — Точка Кипіння Джо.
Кажу: йди, просто йди геть. Гаразд? Ти й так забрала в мене чималу частину життя, хіба ні?
Марла хапає мене за рукав і втримує мене на місці впродовж миті, необхідної, щоби поцілувати мене в щоку. «Подзвони мені, будь ласка, — каже вона. — Будь ласка. Ми маємо поговорити».
Кажу: так, так, так, так, так…
У мить, коли Марла полишає кімнату, знову з’являється Тайлер.
Швидко, ніби під час фокусу. Мої батьки проробляли цей фокус п’ять років поспіль.
Я варю й знімаю, доки Тайлер звільняє місце в холодильнику. Пара валує в повітрі, і вода скрапує зі стелі. Лампочка на сорок ват, схована в холодильнику, — щось світле, що можу бачити за порожніми слоїками з-під кетчупу, слоїками з-під розсолу, чи маринаду, чи майонезу, якесь світло з холодильника окреслює профіль Тайлера.
«Вари й знімай. Вари й знімай. Весь час зливай зняте сало в картонні пакети з-під молока зі зрізаним верхом».
Сидячи на стільці, присунутому, щоби холодильник не закривався, Тайлер спостерігає, як сало вичахає. У кухонній спеці хмари холодного туману водоспадом зринають із холодильника і клубочаться навкруг Тайлерових ніг.
Я заповнюю молочні картонки салом, а Тайлер ставить їх до холодильника.
Я стаю на коліна біля Тайлера перед холодильником, він бере мене за руки і показує їх мені. Лінія життя. Лінія любові. Пагорби Венери й Марса. Холодний туман огортає нас, обличчя тьмяно підсвітлюються.
«Зроби мені ще одну послугу», — каже Тайлер.
«Стосовно Марли, чи не так?»
«Ніколи не говори з нею про мене. Не говори про мене позаочі. Обіцяєш?» — питає Тайлер.
Я обіцяю.
Тайлер каже: «Якщо ти бодай згадаєш при ній про моє існування, ти мене більше не побачиш».
Я обіцяю.
«Обіцяєш?»
«Обіцяю».
«Ну дивись, ти тричі пообіцяв», — каже Тайлер.
На поверхні сала в холодильнику збирається шар чогось густого і прозорого.
Сало, кажу, воно розділюється.
«Не переймайся, — каже Тайлер, — прозорий шар — це гліцерин. Можна додати гліцерин знову, коли робитимеш мило. Чи можеш прибрати його».
Тайлер облизує губи і кладе мою руку собі на коліно, на фланелеву полу халата.
«Змішуєш гліцерин з азотною кислотою і отримуєш нітрогліцерин», — каже Тайлер.
Вдихаю із відкритим ротом і повторюю: нітрогліцерин.
Тайлер облизує губи, вони зволожуються і сяють, і цілує тильну сторону долоні.
«Змішуєш нітрогліцерин із селітрою та тирсою, отримуєш динаміт», — каже Тайлер.
Цілунок волого сяє на моїй руці.
Динаміт, кажу я, стоячи на колінах.
Тайлер відгвинчує кришку з банки з лугом.
«Ти можеш підірвати мости», — каже він.