Він водить очима по рядках і гигикає.
«Друге правило бійцівського клубу — ти не говориш про бійцівський клуб».
Я чую слова Тайлера від свого боса. Містер бос, зі своєю кризою середнього віку, сімейним фото на столі й мріями про ранню пенсію та зими, проведені у трейлерних парках у якійсь аризонській пустелі. Мій бос із надто накрохмаленими сорочками і щотижневою стрижкою у вівторок після ланчу, він дивиться на мене й каже:
— Сподіваюся, це не твоє?
Я — Кривавий Окріп Люті Джо.
Тайлер попрохав мене набрати правила бійцівського клубу й зробити десять копій. Не дев’ять і не одинадцять. Каже, десять. А в мене знову безсоння, і я не пам’ятаю, чи спав останні три доби. Мабуть, це і є набраний мною оригінал. Я зробив десять копій і забув про оригінал. Світло із ксерокса б’є мені в обличчя, мов фотоспалах папарацці. Безсоння відокремлює тебе від всього — копія копії копії. Ти не можеш ні до чого торкнутися, і ніщо не торкає тебе.
Мій бос читає:
«Третє правило бійцівського клубу — б’ються тільки двоє».
Ми не моргаємо.
Бос читає:
«Одна бійка за раз».
Я не спав три доби — якщо, звісно, я не сплю зараз. Мій бос трясе аркушем паперу в мене під носом. То що, питає бос? Це якась маленька гра в робочий час? Мені платять за мою цілковиту віддачу, а не за марнування часу на дрібні військові ігри. І мені не платять за використання копіювального апарата в особистих цілях.
Що скажеш? Він трясе папером у мене під носом. Що, на мою думку, питає він, треба зробити з працівником, котрий гає службовий час на дрібний вигаданий світ? Якби я був на його місці, що б я зробив?
Діра в моїй щоці, синьо-чорні кола під очима, здутий червоний шрам Тайлерового цілунку на моїй руці — копія копії копії.
Напруж мізки.
Нащо Тайлерові десять копій правил бійцівського клубу?
Індуїстські корови.
Що б я зробив, кажу, я був би дуже обережним із тим, із ким говорю про цей аркуш.
Кажу, це звучить так, ніби воно написане яким-небудь небезпечним убивцею-психопатом. І цей шизофренік без гальм може будь-якої миті посеред робочого дня зійти з рейок і почати ходити від офісу до офісу із напівавтоматичним карабіном «Armalite AR-180», що перезаряджається газом.
Мій бос дивиться на мене.
Можливо, кажу я, вечорами цей хлоп сидить удома з маленьким терпугом, надпилюючи хрест-навхрест кінчик кожної кулі. Потім якось він прийде на роботу і випустить кулю в свого буркотливого, слабкого, дріб’язкового, скигливого, боягузливого базіку-боса; ця куля розділиться вздовж надпилів, розкриється всередині вас, мов квітка кулі «дум-дум» і винесе кавалок ваших смердючих кишок крізь хребет. Уявіть, як розкривається ваша черевна чакра від уповільненого виверження маленьких кишок-сосисок.
Мій бос прибирає аркуша з-під мого носа.
Не соромтеся, кажу, зачитайте ще.
Ні, справді, звучить чарівно. Витвір геть хворого розуму.
І я усміхаюся. Краї діри в моїй щоці схожі на анус і мають той самий синьо-чорний колір, що й псячі ясна. Шкіра, натягнута на моїх вилицях, має вигляд лакованої.
Мій бос дивиться на мене.
Дозвольте вам допомогти, кажу.
Четверте, кажу, правило бійцівського клубу — одна бійка за раз.
Мій бос дивиться в правила, а потім на мене.
Кажу: під час бійки ніяких сорочок і взуття.
Мій бос дивиться в правила, а потім на мене.
Мабуть, кажу, цей геть хворий мудак скористається карабіном «Eagle Apache», бо в нього магазин на тридцять набоїв і важить він лише дев'ять фунтів. В «Armalite» магазин лише на п’ять набоїв. З тридцятьма набоями наш довбонутий на всю голову герой може перестріляти всіх віце-президентів, що сидять за столами червоного дерева, ще й на директорів лишиться.
Слова Тайлера спадають із моїх вуст. А я ж був такою приємною людиною.
Я дивлюся на свого боса. У нього блакитні, ніжно-ніжно-волошкові очі.
Напівавтоматичний карабін «J&R-68» теж має магазин на тридцять набоїв, але важить усього лиш сім фунтів.
Мій бос дивиться на мене.
Страхіття, кажу. Можливо, це хтось, кого він знає багато років. Може, цей хлоп знає про нього все: де він живе, де працює його дружина, куди його діти ходять до школи.
Ця розмова мене виснажує, і, що найдивніше, мені дуже-дуже обридло.
І нащо Тайлерові десять копій правил бійцівського клубу?
Чого не варто казати — це те, що я знаю про шкіряні салони, що викликають вроджені каліцтва. Я знаю про гальмівні колодки, котрі виглядають досить переконливо, аби пройти контроль в агента із закупівлі, проте відмовляють після двох тисяч миль.
Я знаю про реостат кондиціонування повітря, котрий може нагрітися так, що підсмажить мапи в бардачку. Я знаю, скільки людей згоріли живцем через перекид паливного інжектора. Бачив людей, яким відрізало ноги по коліно, — через вибух турбіни запальника лопаті виносило крізь протипожежну переділку до пасажирського салону. Був на місці подій і бачив звіти, де у графі ПРИЧИНА АВАРІЇ було записано «невідома».