Тайлер питає, чи це створює мені проблеми.
Я — Здушені Кишки Джо.
Ні, кажу я, все нормально.
Притули мені до скроні пістолет і розфарбуй стіни моїми мізками.
Все просто прекрасно, кажу я. Справді.
8
Начальник відправляє мене додому, бо мої штани всі в плямах засохлої крові. Я нетямлюся з радощів.
Дірка у щоці все ніяк не гоїться. Я йду на роботу, а мої попідбивані очі набрякли й схожі на чорні бублики з вузесенькими щілинами, крізь які мені лишилося прозирати на світ. До сьогодні мене по-справжньому бісило, що ніхто й не помітив, як я став цілковито незворушним майстром дзену. Утім, я практикую таку собі ФАКС-техніку. Я пишу такі собі ХАЙКУ і ФАКСОМ розсилаю їх усім. Коли в коридорі я перетинаюся з людьми, я занурююсь у ДЗЕН просто перед їхніми непривітними ОБЛИЧЧЯМИ.
Бджоли і трутні
Вільні літати будь-де,
Матка ж у рабстві.
Ти кидаєш усе своє надбане майно, машину, перебираєшся до найманої хати в загидженій токсичними відходами частині міста, де щоночі чуєш, як Тайлер і Марла у своїй кімнаті називають одне одного підтиркою людської дупи.
Отак, отак, людської дупи підтирко.
Ну ж бо, підтирко дупи.
Візьми це, крихітко. Ковтай-бо.
Після такого мене вже нічим не роздратувати. Я — маленький центр рівноваги у Всесвіті.
Я приходжу на роботу зі своїми попідбиваними очима й чорними зашкарублими плямами засохлої крові на штанях і кажу всім ПРИВІТ. ПРИВІТ! Агов, погляньте на мене. ПРИВІТ! Я в ДЗЕНІ. Це КРОВ. Це НІЩО. Привіт. Усе на світі ніщо. Так класно бути ПРОСВІТЛЕНИМ. Як я.
Зітхання.
Погляд. За вікном. Пташка.
Начальник питає, чи це моя кров.
Пташка лине за вітром. Я подумки пишу коротке хайку.
Без гнізда пташка
Весь світ домівкою зве.
Жити — ось мета.
Я лічу склади на пальцях: п’ять, сім, п’ять.
Чи це моя кров?
Ага, кажу я. І моєї там трохи є.
Невдала відповідь.
Теж мені велика річ! У мене є дві пари чорних штанів. Шість білих сорочок. Шість пар спіднього. Необхідний мінімум. Я ходжу до бійцівського клубу. Таке трапляється.
— Іди додому й перевдягнися, — каже мій начальник.
Я починаю замислюватися, чи Тайлер і Марла, бува, не та сама людина. Не тоді, правда, коли вони щоночі злягаються в Марлиній кімнаті.
Вони роблять це.
Роблять це.
Роблять це.
Тайлер і Марла ніколи не бувають одночасно в одній кімнаті. Я ніколи не бачив їх разом.
Утім, мене ви також не побачите разом із За За Ґабор[16], але ж це не значить, що ми одна людина. Просто Тайлер ніколи не виходить із кімнати, коли в домі Марла.
Щоб я виправ свої штани, Тайлер має показати мені, як виготовляти мило. Тайлер нагорі, а в кухні тхне гвоздикою й паленим волоссям. Марла сидить за кухонним столом, припікає собі передпліччя ароматизованою, із запахом гвоздики, цигаркою і називає себе підтиркою людської дупи.
— Я радо приймаю цей хворобливий стан своєї тліні, — каже Марла вишневому вогнику на кінчику цигарки. Марла вкручує цигарку в ніжну білу шкіру внутрішньої поверхні передпліччя й примовляє: «Гори, відьмо, гори!»[17]
Тайлер нагорі, в моїй кімнаті, розглядає зуби в моєму дзеркалі й каже, що влаштував мене на роботу офіціантом на бенкетах, на півставки.
— У готелі «Прессман», якщо тобі підходить працювати вечорами, — каже Тайлер. — Ця робота підгарячить твоє почуття класової ненависті.
Ага, відповідаю я, то й нехай.
— Вони вимагають, щоб ти носив чорну краватку-метелика, — пояснює Тайлер. — Щоб працювати там, тобі ще потрібні будуть тільки біла сорочка й чорні брюки.
Мило, Тайлере. Я кажу, нам потрібне мило. Треба наварити трохи мила. Мені треба випрати штани.
Я тримаю Тайлерові ноги, доки він робить двісті скручень.
— Для цього нам спершу треба натопити смальцю. — У Тайлера в голові повно всілякої корисної інформації.
Тайлер і Марла ніколи не бувають разом в одній кімнаті, окрім як тоді, коли злягаються. Якщо Тайлер десь поряд, Марла не зважає на нього. Знайома ситуація. Точнісінько так само мої батьки не помічали одне одного перед тим, як татко поїхав до іншого міста розширювати свою торговельну мережу.
Батько завжди казав:
— Одружуйся, поки секс не набрид, а то ніколи не одружишся.
Мати ж казала:
— Ніколи не купляй нічого на пластмасовій блискавці.
Мої батьки ніколи не казали чогось такого, що тобі схотілося б вишити золотими нитками на подушці.